З самої першої рядки вірша оповідач підкреслює, що це лише спогад про «золотий час», тобто про молодість і щастя. І герой згадує один вечір на березі річки. Звичайно, мова про кохання – «ми були двоє».
Далі показаний прекрасний вечірній пейзаж. Темна шумлива річка, біліють руїни замку… Руїни, ніби живі, дивляться вдалину. І над мшистыми руїнами варто його кохана. Він з захопленням називає її феєю, тобто казкової, тендітною, прекрасною.
Її ніжки, якими вона стосується старих каменів, закоханий називає дитячими, а плечі – юними. Продовжується опис пейзажу, який вже взаємодіє з героями. Наприклад, сонце зволікає сідає, воно, живе, довго прощається зі старим замком і юною жінкою. А вітер грає одягом дівчата. Крім того, вітряний пустун збиває пелюстки яблунь, з чого зрозуміло, що це був прекрасний період весни. Край неба гасне, а річка вже співає.
Героїня безтурботно дивиться вдалину, як і той самий замок. У вірші створюється контраст між молодою жінкою і руїнами замку. Дівчина радіє життю, хоча вона так скороминуще, а вже тим більше молодість. Дівчина знову безтурботна, весела, щаслива… І у фіналі автор підкреслює, що і в цей щасливий момент над ними пролітав тінь – це життя летить швидко, руйнуючи навіть замки.
Але в цьому і солодкість. Автор підводить до висновку про те, що радість навіть швидкоплинного життя краще, ніж туга вічних руїн, які бачили мільйон таких заходів, але так нічого й не відчули.
Природу цю оповідач називає краєм, милим серцю. Тобто у вірші представлені, дійсно, найщасливіші спогади: молодість, любов, мала Батьківщина, прекрасна природа, щастя… Яке, звичайно проходить, точніше, змінюється з плином часу.
Вірш було написано в тридцяті роки дев’ятнадцятого століття ще молодим Тютчева, присвячений реальній жінці – баронесі, хоча і бідною. Закохані їздили на руїни замку дивитися на Дунай, а після навіть обмінялися хрестиками.
Це зворушливий вірш було успішно опубліковано в російському літературному журналі. Зараз багато слова і обороти в ньому застаріли.
Аналіз вірша Я пам’ятаю час золоте за планом
