Реформа російської мови 1918 року: історія, позитивні сторони, практична реалізація

Сучасний російський алфавіт з’явився в результаті реформи російської орфографії 1918 року, більш відомої як «декрет Луначарського». Грандіозні зміни правопису були необхідні і готувалися давно (ще за царя), але реформа сприймалася в дусі часу, тобто як революційна. Тому навколо лінгвістичних питань розгорілася неабияка дискусія, в якій брали участь і політики, і філософи, і філологи. Ювілей (100 років реформи російської орфографії в 2018) спонукав повернутися до цієї теми.

Короткий екскурс в історію

Дореволюційна російська орфографія в основних рисах сформувалася ще в часи реформатора Петра I. Імператор всеросійський у 1707-1708 роках ввів замість кирилиці так званий «цивільний шрифт», який ще більш спрощеному вигляді існує і зараз, і видалив з алфавіту літери. Це остаточно розділила піднесений церковнослов’янська мова (високий стиль) і грубу розмовну мову (низький стиль) і створило передумови для формування середнього стилю.

Для довідки: такий поділ існував і раніше, оскільки мова розвивався стихійно. Двухстильность російської мови зазначав Генріх Вільгельм Лудольф — автор першої руської чи російської, граматики латинською мовою, виданої у Великобританії в 1696 році. Він писав, що росіяни говорять по-російськи, а пишуть по-слов’янськи. Оскільки німецький філолог орієнтувався на розмовну мову, і склав граматику розмовної мови. Він переклав п’ять діалогів на побутову тему і один — на релігійну і зазначив, що книжкова, письмова і усна мова розрізняються.

На практиці реформи Петра I все здається просто: химерні обриси літер змінилися чіткими і строгими формами, мова стала зрозумілішою. Змін ряду правил російського правопису за фактом не було. Але сталося не тільки спрощення. По-перше, має виняткову важливість те, що вперше розвиток російської мови відбувалося у порядку державних реформ. По-друге, виходила реформа не від філологів, тобто переслідувалися політичні цілі. Так, одним з головних прагнень Петра I було не спрощення та уніфікація російської писемності, а відрив церкви від держави, то є секуляризація.

Орфографія: від Петра I до Миколи II

Середній стиль, закладений Петром I, згодом отримав оформлення в працях Михайла Ломоносова (теорія про три «штилях»). Середній стиль виявився тим самим літературною мовою, 55 % якого запозичене з церковно-слов’янської, а менше 45 % — з російської розмовної. Решта — іноземні запозичення. Потім творчий геній Олександра Пушкіна синтезував у єдину систему російський народний говір, церковнослов’янська мова і західноєвропейські. Основою стала московська різновид російського. Саме з Пушкіна почалися загальноруські, тобто обов’язкові для всіх володіють мовою фонетичні, лексичні та граматичні норми.

Після появи відносно стабільною орфографії практично відразу ж почалися розмови про необхідність внесення змін. Офіційно затвердив правила російської літературної мови академік Яків Грот. Основу його праці «Російське правопис», опублікованого в 1885 році, становили фонетичний та етимологічний (історичний) принципи. Оформився постійний конфлікт між цими принципами, що приводив до непослідовності в написанні. Існування загальноприйнятою орфографії було краще, ніж орфографічна безладність попередніх епох. Але все ж товариство важко звикала до правил Грота.

Доступність листи не тільки для освічених людей можна було забезпечити двома способами. Необхідно було лінгвістично спростити графіком, тобто прибрати зайві букви і орфографічні правила. В питаннях педагогіки потрібно більш поблажливо ставитися до епізодами порушення правил написання слів, складним і важким випадкам. У 1904 році царський уряд звернувся до Академії наук з проханням обговорити спрощення граматики Якова Грота. Редакція Академії відповіла, що критика праць Грота в цілому не зачіпає інтересів установи. Це означало, що можна приступати до роботи.

Як народжувалася радянська орфографія?

Так, у двадцятому столітті на розвиток літературної мови знову почали активно впливати громадські та державні діячі. Стає зрозуміло, що орфографічна реформа 1918 року готувалася і обговорювалася задовго до її практичної реалізації. Багато плани Петра I не знайшли реалізації, що і говорити про філологічних ідеях, накопичених за період з кінця сімнадцятого по початок двадцятого століття. Більшовицькі лінгвісти не почали розробляти проект реформи мови відразу після Жовтневої революції, а скористалися готовим проектом, підготовленим Академією наук у 1912 році.

На необхідність спрощення мови звернув увагу останній російський імператор Микола II. Вже в 1904 році при Академії наук була створена комісія під керівництвом Філіпа Фортунатова — одного з найбільш значних дореволюційних лінгвістів, засновника московської лінгвістичної школи. Головою став А. Шахматов. Нарада, що пройшла в 1911 р. при Академії, в загальному вигляді схвалив попередній проект. Комісії доручили детально розробити основні частини реформи.

Реформа була повністю готова до 1912 році. З російської мови планувалося прибрати велику кількість орфографічних правил: на кінці дієслів і іменників більше не потрібно було писати м’який знак, взагалі искоренялся з листа твердий і так далі. У магазинах з’явилися перші видання з новими правилами, але основна мета — ліквідація тотальної безграмотності населення — не була досягнута. Спочатку адже царська Академія керувалася не політичними ідеями (викоріненням спадщини минулих часів, наприклад), а прагненням спростити навчання грамоті для малоосвічених людей.

Дивіться також:  Герб і прапор Сальвадора: історія, опис, значення символів

Потім тимчасовий уряд зайнявся реформою орфографії російської мови. Коротко кажучи, нічого нового в цьому аспекті не придумали. Дорадча робота стосувалася багатьох питань — були заплановані реформи місцевого самоврядування, аграрні, досить заплутана схема реорганізації вищої освіти — але в інститутах завжди панувало вільнодумство, необхідне нової влади, тому просвіті приділили багато уваги. На практиці справа обмежилася схваленням «царської» реформи — проекту 1912 року.

Декрет наркома Луначарського А.

Міносвіти підтримало реформу і оголосив про те, що вже з нового навчального року всі школи повинні перейти на нові правила. Основною метою було полегшення засвоєння російської грамоти широкими масами, тобто вельми розумне намір. Реформа російської орфографії 1918 року була обов’язковою лише для початкових ступенів школи, стосовно всіх інших не допускалося переучування. Для всіх учнів і надходять залишалися в силі тільки ті вимоги, які були спільними для нової і старої орфографії, помилками вважалися порушення цих правил.

Декретом за підписом народного комісара по освіті Луначарського А. визначався офіційний орган друку РНК — «Газет Тимчасового Робочого і Селянського Уряду», який повинен був виходити за новими правилами правопису. Але інша періодика на території, контрольованій радянською владою, продовжувала друкуватися на дореволюційному мовою. Наприклад, офіційне видання ВЦВК «Известия» тільки відмовилося від використання твердого знака, в тому числі розділового. Букву замінювали апострофом, що йшло врозріз з новими вимогами. Так друкувалася і партійна «Правда».

Зміна російської орфографії, остаточно офіційно оформлене декретом від 15 жовтня 1918 року, опублікованій в «Известиях», кілька затягувалося. Урядові газети перейшли на нове написання тільки з 19 жовтня того ж року, в заголовку — лише після 25 числа того ж місяця. Реформа не тільки змінила ряд правил російського правопису, але й стала чудовим приводом ідеологічного розмежування. З моменту дії декрету відмова від використання нової мови став ознакою неприйняття нової влади. В період війни, наприклад, нова орфографія категорично не використовувалася на територіях білих.

Зміст реформи російської мови

У 1918 році нова радянська влада виключила з алфавіту твердий знак, літери «фіта» і «і десятеричное» (замість них вживалися «е», «ф», «і»). Змінилися закінчення слів у знахідному і родовому відмінках дієприкметників і прикметників (замість «ранняго» тепер треба було писати «раннього», замість «новаго» — «нового»). Словоформа родового відмінка однини «ея» змінювалася на «її» (відповідно: «нея» на «неї»). Твердий знак в кінці слова виключався. Змінилося правило написання приставок: перед глухою приголосної потрібно було писати «с», перед дзвінкою — «з».Твердий знак (ъ) зберігався лише у якості розділового. Буква «іжиця», що вийшла з практичного вживання ще до революції, в документах взагалі не згадувалася. Так, реформа російської мови 1918 року стосувалася не тільки правопису, але й орфоепії, граматики.

Виняток літер «фіта» та «ять»

Це здається найбільш невинною заміною, бо вимова літер у багатьох випадках збігається. Але в лінгвістичному сенсі втрата «ять» в мові означала втрату зв’язку між російською та іншими слов’янськими мовами. Буква «фіта» в російській мові була запозичена з грецької для позначення латинського звуку [th]. Частіше використовувалася і власних іменах (наприклад, російське «Федір» відповідало імені «Теодор», поширеній у католицьких країнах). В результаті російська не лише графічно, але і в значеннєвому відношенні віддалився від грецького.

Спотворення написання слів

У ході практичної реалізації реформи російської мови 1918 року постраждали чимало споконвічно російських слів. Наприклад, раніше правопис розрізняло слова «світ» у значенні «відсутність війни, спокій, тиша» і «мир» через «і» десятеричное в значенні «суспільство, соціум». Так, назва твору Льва Толстого «Війна і мир» в оригінальному написанні трактувалося, як «Війна і суспільство». Правильний переклад заголовка на англійську мову повинен бути Word and society, але реформа звела все до Word and peace, що абсолютно не відповідає задуму автора. Так само постраждав і «світогляд», тому що після реформи російської мови 1918 року мова нібито йде про погляді не на «суспільство» («мир» через «і» десятеричное), а на «спокій» («світ» у сучасному написанні).

Дивіться також:  Граф Бенкендорф: біографія, фото, родина, служба, чини, дата та причина смерті

Виняток твердого знака

Твердий знак в кінці слова та в середині в давнину читався як «о» або «а». Така мовна ситуація збереглася, наприклад, в сучасній болгарській мові. Назва країни пишеться «България», а читається, як «Болгарія» (за аналогією: «съд» відповідає «суд», «ъглъ» — кут, «път» — шлях і так далі). Звук цей російською зустрічався повсюдно і завжди писався на кінці слів після твердої приголосної. Але в старослов’янській слово не могло закінчуватися приголосним звуком, тому на кінці додавали твердий знак (ъ), який вважався гласною.

Це завдавало чимало клопоту при друку. «Ъ» писався в дореволюційній літературі не в рядок, а в півтори, але не читався. У романі-епопеї «Війна і мир» Льва Толстого, що налічує 2080 сторінок набірного тексту, зустрічалося 115 тисяч літер «комерсант». Якщо всі тверді знаки, безглуздо розкидані по сторінках твору, зібрати разом і надрукувати поспіль наприкінці останнього тому, то це зайняло б сімдесят з гаком сторінок.

Але книги видаються адже не в одиничному екземплярі. Тільки одне видання «Війни і мир», налічує три тисячі примірників, — це двісті десять тисяч сторінок, зайнятих літерою «ъ». З такої кількості сторінок можна було б створити двісті десять книг по тисячі сторінок кожна. Для порівняння: збірка оповідань П. Бажова «Малахітова шкатулка» займає менше сторінок, «Таємничий острів» Ж. Верна — 780.

Твердий знак в кінці слова — це не економно і нерозумно. Але в ті часи відмова від використання літери «ъ» багатьма (особливо прихильниками монархії) сприймався як відмова від культурної традиції, пов’язаної з православ’ям. Зруйнувалася і система відкритого складу, яка раніше панувала без винятків, а після цього стали можливі й інші приклади відмови від складової системи.

Що стосується розділового твердого знака (буква «ять»), то він допускався, але коли м’якість і поступовість реформи мови були відкинуті. Революційно налаштовані матроси почали роз’їжджати по друкарням і вилучати заборонені декретом літери. Так, фактично з «законною» розділової функції твердий знак теж не можна було використовувати. Його почали замінювати апострофом. Ця заміна не входила в початковий проект реформи, але помилково стала сприйматися, як її частина.

«Я є, щоб їсти»

Після ліквідації кількох літер у мові виникла плутанина. Деякі однакові за звучанням, але різні за написанням слова (омофоны) перетворилися в омоніми, тобто однакові і на слух, і за написанням. Представники інтелігенції побачили в цьому умисел більшовицької влади. Філософ В. Ільїн, наприклад, стверджував, що однакове написання «є» у значенні «споживати» і «є» у значенні «існувати» буде створювати установку на матеріальність. Слово це досить часто вживається. У короткому працю самого Ільїна «Про російській ідеї» є» («бути») вживається двадцять шість разів серед трьох з половиною тисяч слів. Плутанина значно перешкоджає розумінню авторської думки непідготовленим читачем. Насправді ж фактор «є» навряд чи був умислом. Швидше за все, це стало побічним дією основних змін.

«І»: десятеричное і вісімкове

Самим кардинальним зміною старої системи стала заміна «і» десятеричного (з крапкою, спочатку це грецька буква «йота») на вісімкове («і» сучасне). До цього в мові органічно співіснували обидва варіанти. Розумно було залишати вісімкове «і»? Буква «йота» є найвідомішим знаком багатьох європейських алфавітів і відрізняється своєю простотою. Цей графічний символ ніби взятий з іншого набору, а не з сучасних алфавітів зі складними знаками.

Буква «i» дійсно відноситься до найдавнішого набору графіки. З цієї позиції «розставання» стало великою культурною втратою. Вилучення з обігу «иоты» навряд чи виправдано і з іншої причини: психологи звернули увагу на те, що простий символ «i» дозволяє підвищити швидкість читання шрифту, знижує стомлюваність очей і прискорює розпізнавання слова.

Видалення з алфавіту «ижицы»

У декреті більшовиків немає згадки про букві під назвою «іжиця», яка в дореволюційному алфавіті була останньою. До моменту проведення реформи на практиці цей символ зустрічався рідко. Знайти «ижицу» можна було хіба що в церковних текстах. У мові цивільному буква вживалася тільки в слові «міро». Але і у відмові від більшовиків «ижицы» багато побачили лихе знамення: радянська влада відмовилася від таїнства миропомазання, через яке релігійній людині подаються дари Святого Духа, які зміцнюють віру. Офіційне видалення «фиты» і незадокументоване ліквідація «ижицы» зробили останньою буквою в алфавіті «я». Інтелігенція побачила в цьому зловмисність нової влади: двома літерами пожертвували, щоб поставити в кінці ту, яка відображає людську індивідуальність.

Дивіться також:  Садако Сасакі (Хіросіма, Японія) - біографія, причина смерті, память. Атомне бомбардування Хіросіми

Практична реалізація реформи

Реформа російської мови 1918 року стала безпосередньо асоціюватися з більшовиками багато в чому через методів її проведення. Ідеологічне неприйняття нової влади активно поширювалося і на нові мовні правила. У більшовицькій Росії і СРСР діватися особливо було нікуди, але в імміграції все було зовсім інакше. Іван Бунін, наприклад, як один найзатятіших зразків неприйняття нової орфографії, категорично наполягав на друкування своїх творів за старими правилами. Якщо говорити в цілому про видавничу політику, то консервативні видання іноді трималися в буквальному сенсі до останнього номера. Навіть у 1940-1950 рр. виходила періодика з літерами «ять» і «фіта».

При цьому в Росії нова влада швидко встановилася монополію на друковану продукцію і стежила за виконанням декрету. Приватною практикою стало вилучення з обігу заборонених букв. Але до 1929 року деякі наукові видання виходили за колишньою орфографії (виключаючи назва і передмова). Примітно і те, що на радянських залізних дорогах використовувалися паровози з позначеннями серій ліквідованими з літерами алфавіту. Ситуація не вирішилася аж до списання цих вагонів у 1950-е.

Критика орфографічної реформи

Ще до проведення реформи російської мови в 1918 році критики висловлювали різні заперечення. Одні вважали, що ніхто не вправі насильно проводити зміни в сталої орфографії, а допустимі тільки природні зміни. Інші вказували на те, що зміни абсолютно нездійсненні на практиці, тому що разом треба передрукувати всіх класиків і всі підручники, а весь викладацький склад та інтелігенція повинні були відразу з повною готовністю прийняти новий правопис. Це просто не представлялося можливим.

Незважаючи на те що розроблена реформа була ще при царському уряді, вводилася вона більшовиками, так що і сприймалася, як частина революції. У цьому сенсі історія реформи російської мови 1918 року ще цікавіше. Звичайно, до змін критично поставилися противники більшовизму. Все залишилося незмінним на територіях, контрольованих білими, і в еміграції. Видання російського зарубіжжя перейшли на нові правила тільки в сорокові роки або пізніше.

Лінгвісти звинувачували реформу в непослідовності. Широко відома критика В. Ільїна, містить елементи як суспільно-політичні, так і лінгвістичні. Символіст Ст. Іванов критикував зміни з естетичних позицій. Він вважав, що російська мова на ділі не спростили, а зробили тільки важче, зруйнувавши старі основи правопису. Інтелігенція була спантеличена питанням щодо того, навіщо взагалі потрібно це умопомрачающее спрощення. Відповідь (на думку багатьох філософів і творчих людей) був простий: тільки ворогам Росії.

Подальші плани: латинський алфавіт

Більшовики не планували зупинятись на досягнутому. В очікуванні світової революції пропонувалося ввести латинське лист на офіційному рівні. Тоді часто говорили, що в кирилиці занадто багато літер, а латинський алфавіт складається всього з двадцяти шести. Це економить кошти при друкарському наборі. Ті, хто виступав за збереження кирилиці, відразу ж зараховувалися до противників радянської влади.

В 1925 році в Баку був створений спеціальний комітет, який займався розповсюдженням латинського письма в СРСР. Гасла тих років чітко відображають прагнення влади: «Латиниця — лист Жовтня». Багато зусиль доклав до популяризації латиниці фахівець з мов Кавказу Н. Яковлєв. Сьогодні про нього ніхто не пам’ятає, але раніше голови комісії називали «великим латинизатором» і «технографическим комісаром».

У 1930-му, через рік після того, як Яковлєв очолив комісію по розробці латинського письма при Главнауке СРСР, були представлені три проекти. Ці алфавіти згодилися Адольфа Гітлера у 1942 році для пропаганди на окупованих територіях, коли в його прихильники записався талановитий вчений Н. Поппе. Однак до тридцятих років старання латинизаторов оцінив тільки вже відомий нарком А. Луначарський. У своїй статті «До латинізації російського алфавіту», надрукованій в «Червоній газеті» в 1930-му, він згадав, що сам Володимир Ленін мріяв про ті часи, коли всі російські люди будуть писати латинськими літерами. До речі, крім самого Луначарського ніхто за Леніним таких думок не помічав.

Неоднозначні результати реформи

Результати змін Луначарського у перші роки молодого радянського держави не були однозначними. Позитивні сторони реформи були, але і критики було достатньо. З одного боку, оформився сучасний російський, який став набагато простіше. При цьому на сьогоднішній момент російська все ще є дуже складним для вивчення іноземцями. З іншого боку, політики готові були піти далі (латинизировать), що спростило б поширення революції на європейські держави. Але це прагнення було припинено більшовиками.