Вірш називається «Рідна земля» – це дуже важливе для кожного слово. У казках богатирі завжди з собою носили жменю землі рідної. І вона їм допомагала сили в битвах давала. Навіть в самий небезпечний момент виручала!
Тут автор Ганна (Ахматова) пише, що не носять цю землю на грудях. По-моєму, даремно, але це означає, що герої вірша – серйозні, дорослі люди, які в казки не вірять. Ще герої з нею (Ганна використовує слово «ми») не пишуть віршів про Батьківщину «ридма», тобто віршів, від яких хотілося б плакати. І рідна земля їм навіть уві сні не сниться…
А сни у них важкі. У реальності їх земля не здається їм раєм. (Ми вдома теж знаємо, що в інших країнах теж часто веселіше і простіше живеться! Але від цього менше нашу країну любити не стали.) І тут хороші слова про те, що, натомість, землю свою вони не продають і не купують. Напевно, будинок дідуся і бабусі (навіть зовсім старий) вони б не обміняли на квартиру в багатоповерхівці у самому центрі міста.
Ще герої хворіють і, взагалі, погано живуть на цій землі. Шкода їх. Але це, звичайно, не вина Батьківщини. Вони не згадує про неї спеціально. Для них вона просто природна частина життя – основа.
Ганна стверджує далі (на початку кожного рядка «так»), що Батьківщина для «нас» лише пилу і бруд, на яку тільки й лаєшся. Але тут же називає її прахом. Тобто це те, що залишилося від минулих часів, від пожеж, від усього… І що залишається від усього. Їхній прах змішається з тим старим, тому у них є право називати цю землю своєю.
У вірші багато застарілих слів, про значення яких я тільки здогадуюсь… Ще є гарний і дивний епіграф.
Мені сподобався вірш, хоча воно могло б бути оптимістично. Але я знаю, що поезія, взагалі, часто сумна. В смутку можна помітити такі тонкощі, які веселощі вислизають. Вірш не дуже великий, але ємний.
