В кінці дев’ятнадцятого століття А. В. Купрін був керуючим маєтком у Волинській губернії. Під враження від чудових краєвидів того краю і від драматичної долі його мешканців, він написав цикл оповідань. Прикрасою цієї збірки стала повість «Олеся», що розповідає про природу і справжньої любові.
Повість «Олеся» – один з перших творів Олександра Івановича Купріна. Воно вражає своєю глибиною образів і незвичайним сюжетним поворотом. Ця повість відносить читача в кінець дев’ятнадцятого століття, коли старий уклад російського життя зіткнувся з надзвичайним технічним прогресом.
Твір починається з опису природи краю, куди по справах маєтку приїхав головний герой Іван Тимофійович. На вулиці зима: хуртовини змінюють відлиги. Уклад мешканців Полісся здається Івану, звиклому до міської метушні, незвичайним: у села і досі панує атмосфера забобонних страхів і боязнь нововведення. Час ніби зупинився в цьому селищі. Не дивно, що саме тут головний герой зустрів чаклунку Олесю. Їх любов спочатку приречений: надто різні герої постають перед читачем. Олеся – поліська красуня, горда і рішуча. В ім’я любові вона готова піти на багато що. Олеся позбавлена хитрощі і користі, їй чуже себелюбство. Іван Тимофійович ж навпаки нездатний на прийняття рішень, у повісті він постає як людина несміливий, невпевнений у своїх вчинках. Він до кінця не уявляє свого життя з Олесею, як з дружиною.
З самого початку Олеся, володіє даром передбачення, відчуває неминучість трагічного кінця їх любові. Але вона готова взяти всю тяжкість обставин. Любов дарує їй впевненість у власні сили, допомагає вистояти всі тягарі і поневіряння. Варто зауважити, що в образі лісовий чаклунки Олесі А. В. Купрін втілив свій ідеал жінки: рішучою і мужньою, безстрашної і щиро люблячої.
Фоном відносин двох головних героїв повісті стала природа: вона дзеркально відображає почуття Олесі та Івана Тимофійовича. Їх життя на мить перетворюється в казку, але тільки на мить. Кульмінацією повісті стає прихід Олесі в сільську церкву, звідки місцеві жителі проганяють її. Уночі цього ж дня розгорається страшна гроза: сильний град знищив половину врожаю. На тлі цих подій, Олеся з бабусею розумію, що забобонні селяни неодмінно звинуватять в цьому їх. Тому вони вирішують піти.
Остання розмова Олесі з Іваном відбувається в хатинці в лісі. Олеся не говорить, куди йде і просить, щоб він не шукав її. У пам’ять про себе дівчина дарує Іванові нитку червоних коралів.
Повість змушує задуматися про те, що таке любов у розумінні людей, на що здатний в ім’я неї людина. Кохання Олесі – це самопожертва, саме її любов, як мені здається, гідна захоплення і поваги. Що ж стосується Івана Тимофійовича, то легкодухість цього героя, забавляє засумніватися у щирості його почуттів. Адже якщо ти когось любиш, то хіба дозволиш, щоб коханий чоловік страждав.
