Одного разу на краю глибокого басейну,
В кущах, схилившись перед ним благоговійно,
Дрімав дитина після шкільного праці…
Адже дітям ложі всяке кушеткою іль ліжечком,
Коли їм сон смежит вії дрімотою солодкої,
Здасться завжди!
Перехожий, побачивши в небезпеці дитини,
Кроків за двадцять, мабуть, крикнув дзвінко,
Щоб розбудити (і погубити!) дитя…
На щастя, тут Фортуна проходила,
На своєму колесі, як за вітром, летячи,
Впритул підійшла, Крихітку розбудила,
І мовила: «Прошу, мій крихта, про одному:
Будь обережніше потім!
Адже якщо б ти впав, — смерть мені приписали;
А між тим була б винна я чи
Помилки у твоїй!
Що ж було б тоді, коли з вини моєї
У басейні ти лежав?!»
І з цими словами
Зникла за кущами.
Ми всі випадковості приписуємо тієї,
Що сипле нам з небес дощ щастя золотий.
І правильно, але мені Фортуна говорила:
Натовп — її одну в усьому б звинуватила!
Хто століття живе дурнем, той бачить корінь зла
Лише в тому, що від нього Фортуна геть пішла;
Для мудрого ж вона — наївна, простувата.
Коротше, бідна перед усіма винна!
