Іполит – молодий юнак, якому незабаром належить залишити цей світ, він страждає від сухот і повністю відгородився від світу. Молодий чоловік всього 17 років розмірковує як навчений філософ. Він багато дивився на брудну стіну протилежного будинку і в цьому перегляду розмірковував над різними істотними деталями буття.
Звичайно, для Іполита, так само як для Достоєвського основним питанням є питання сенсу існування та неминучість загибелі людської. Молодий чоловік не має релігійним свідомістю, він ставить релігію під сумнів, але при цьому не впадає в смуток. Дивним чином він не просто не втрачає віру подібно до Рогожину, який дивиться на картину Гольдбейна, але і навіть стверджується в своїй власній вірі.
Молодий Терентьєв не вірить у Воскресіння, він вірить у всесвітній розум, філософського Господа метою якого є загальна гармонія і творення світу. Тому Іполит і не втрачає віру, адже його особиста доля, сумна і трагічна, по суті, не має значення для всесвітньої гармонії. Навіть, можливо, його особисті страждання і потрібні для підтримки цієї гармонії, можливість для світового розуму продовжувати осмислювати самого себе.
Іполит і Рогожин – дві крайності, які неймовірно близькі. Рогожин знищує іншої людини, Іполит – себе. Тим не менш, юнак міг би погубити і багато інших людей, більш того, він досить зухвало називає свою підсумкову сповідь «Aprs moi le deluge» і досить ясно натякає на досить глибоке розуміння власного положення.
Отже, Рогожин постає в цій зв’язці протилежностей прикладом максимальної вітальності і активності. Іполит в свою чергу – своєрідна безжиттєвість, він як би поза цього світу, дивиться на Мейерову стіну. При цьому характери досить схожі і перебувають практично в ідентичному положенні.
Насправді нічого особливого в стрімкій загибелі Іполита від сухот не існує. Адже через цього героя автор висловлює просту думку – якщо Воскресіння не сталося, то кожен є засудженим незалежно від наявності або відсутність хвороби, а якщо кожен засуджений подібним чином, то тільки безжалісний творець править усім світом і нікуди не піти людині від тяжіє над ним природи.
