Подивіться, подивіться, мої друзі, який злий візник, як він б’є конячку!.. У самому справі, вона біжить дуже погано… Чого ж це? Ах, бідний Гнидку, так він кульгає…
– Візник, візник! Як не соромно: адже ти зовсім зіпсуєш свого коня; ти її до смерті вб’єш…
– Що потреби, – відповідає візник. – Або мені, або їй померти! Нині свято.
– То-то й є, що свято, люб’язний: ти підгуляв так і не подивився, що кінь втратила подковку: тому вона посковзнулася, спотикнулась і ударила ногу. Що складного, що вона не може бігти? Вона, бідна, що зробить крок, то їй боляче: тут не побіжиш. А ти знаєш, що тобі треба буде платити за її лікування, за подковку, та ще господар тебе буде сварити. Так тобі хочеться що б то не стало виручити гроші, навести, як ти кажеш; тепер же благо свято, їзди багато, платять дорого… Так бідна-то конячка в чому винна? Винуватий-то ти, дурний хлопчик: навіщо ти не дивився за нею, навіщо не бачив, коли вона втратила подковку?
Але він не слухає нас, він уже далеко. Он він на Неві і все поганяє бідну коня, а кінь всі спотикається, і що зробить крок, то їй боляче. Бідна конячка! Яке їй муки!
А ще дітлахи біжать за саньми так сміються і над конячкою і над візником. А він ще більше злиться і зганяє свою злість на конячці.
Але скажіть, зробіть ласку, як не соромно цього толстому пану, який сидить на санях! Як він не заборонить візника мучити бідну конячку! Цей товстий пан загорнувся в шубу, накинув на очі капелюх і сидить сиднем, як ні в чому не бувало.
– А що мені за діло, – бурмоче про себе товстий пан, – я поспішаю на обід. Нехай візник вб’є свого коня; не моя кінь, що мені за діло.
Як ви думаєте про це, мої друзі? Ніби тому, що це не його кінь, так і треба йому дивитися байдуже на її муки?
Бідний Гнидку! Як мені шкода його! Я давно знаю цю конячку. Я пам’ятаю, як вона була ще лошам. Тоді, бувало, весною сонце світить, пташки чиликают, роса блищить на галявинах, в повітрі свіжо і духмяно. Ось Сірко оре землю, а наш лоша бігає навколо матки: то підбіжить до неї, то відскочить, пощиплет молоду травичку, і знову до матері, і знову брыкнет: весела тоді була його життя! Увечері повернеться додому: його зустрінуть Ванюша з Дашею, расчешут його коротеньку гривку, витруть соломкою. Вже як Ванюша з Дашею любили свого жеребеночка! Бувало, замість того щоб бігати без всякого справи, вони нарвут молодої травички, покладуть до коробок і годують свого жеребеночка; на ніч натаскают йому підстилки, так і вдень шматочка хліба не з’їдять, щоб не поділитися з своїм приятелем. І як лоша-то знав їх! Бувало, здалеку побачить Ванюшу з Дашею, пуститься до них з усіх ніг, прибіжить, зупиниться і дивиться на них, як собачка. У такий холі підріс наш жеребеночек, вирівнявся і став статною лошадкою. Ось батько Івасика подумав, подумав, погадал: «Шкода таку кінь в соху запречь; зведу-ка я її в місто, та продам; мені за неї ціну двох коней дадуть». Сказано, зроблено: звели Гнедка на Кінну, в Петербург, продали візника. А вже як плакали Ванюша з Дашею, як вони просили візника берегти їх Гнедка, не змушувати його возити тяжкості, не мучити його… Вони повернулися додому дуже сумні: чого їм бракувало. Батько радів, що отримав за Гнедка хороші гроші, діти ж гірко плакали.
Але в цих розмовах ми пройшли майже всю набережну… Подивіться, подивіться: що це там стовпилися народ!.. Підемо. Ах, це наш бідний Гнидку! Подивіться: він впав і більше не може встати; перехожі допомагають візника підняти його; вони піднімуть, він знову впаде. Як нога у нього спухла! Сам візник тепер плаче навзрид. «По заслузі йому», – ви скажете; ні, не кажіть цього: він вже сам бачить свою провину і вже досить покараний. Як він покажеться на очі господарю? Та й що робити тепер з конем? Залишити її на вулиці не можна; сама вона йти не може; треба найняти іншу кінь з саньми і на сани звалити нужденного Гнедка. Але на це потрібні гроші, а у візника їх немає: товстий пан розсердився, навіщо кінь впала, і не заплатив нічого… Бідний Гнидку! Він не може поворухнутися, зарив голову в сніг, важко дихає і поводить очима, як би вимагаючи допомоги. Бідний, він не може навіть кричати, тому що коні не кричать, як би жорстоко страждали ні. «Злий візник! Навіщо ти так змучив бідного Гнедка?» – Але перестанемо дорікати його, хоч він і багато винен, а краще дамо йому грошей, нехай він найме товариша звезти Гнедка на квартиру, та додамо рада: вперед не їздити на кульгавому коні і не вимагати від хворої, щоб вона бігла, як здорова. Днями пошлемо дізнатися, чи краще нашої конячці.
Взагалі, друзі мої, грішно мучити бідних тварин, які нам служать для користі або для задоволення. Хто мучить тварин без всякої потреби, той дурний чоловік. Хто мучить коня, собаку, той у стані мучити і людини. А іноді це буває і дуже небезпечно. Ви бачили, як іноді погані діти дражнять на вулиці собак, кішок, б’ють їх, прив’язують їм палиці до хвоста; послухайте ж, що одного разу сталося з такими дітьми, як вони були жорстоко покарані за свою злісну полювання.
Кілька років тому тут, в Петербурзі, на площі, відстала від господаря маленька, смирна собачка Шарло: вона злякалася, притулилася до стіни і не знала, що робити. Тоді оточили її дітлахи; ну дратувати її, ну бити, кидати каміннями, тягати за хвіст. Вони вивели бідну собачку з терпіння, вона кинулася на них і деяких вкусила. Що ж вийшло? Собачка залишилася здоровою, а дітлахи?.. Ви знаєте, що буває з людиною, коли його вкусить скажена собака? Він отримує відраза до води, бажання вкусити і вмирає в найжахливіших терзаннях: подумати страшно! Чи повірите? Те ж трапилося і з укушеними дітьми: вони оскаженіли. Так, мої друзі, цей випадок був новим доказом того, що коли собаку довго дражнять і вона, розсердившись, вкусить, то її укушение буває так само небезпечно, як укушение скаженої собаки. Не мучте ж ніякого тварини, друзі мої, тому що це гріх і показує зле серце, і не мучте собак, навіть в жарт, тому що це погано і небезпечно.
