Ми були одні в їдальні – я і Бум. Я балакав під столом ногами, а Бум легенько покусывал мене за голі п’ятки. Мені було лоскотно і весело. Над столом висіла велика батькова картка, – ми з мамою тільки нещодавно віддавали її збільшувати. На цій картці у тата було таке веселе, добре обличчя. Але коли, через пустощі з Бумом, я став розгойдуватися на стільці, тримаючись за край столу, мені здалося, що тато хитає головою.
– Дивись, Бум, – пошепки сказав я і, сильно качнувшись на стільці, схопився за край скатертини.
Почувся дзвін… Серце в мене завмерло. Я тихенько сповз зі стільця і опустив очі. На підлозі валялися рожеві черепки, золотий обідок виблискував на сонці.
Бум виліз з-під столу, обережно обнюхав черепки і сіл, схиливши набік голову і, піднявши вгору одне вухо.
З кухні почулися швидкі кроки.
– Що це? Хто це? – Мама опустилася на коліна і закрила обличчя руками. – Батькова чашка… татова чашка… – гірко повторювала вона. Потім підняла очі і з докором запитала: – Це ти?
Блідо-рожеві черепки блищали на її долонях. Коліна в мене тремтіли, язик заплітався.
– Це… це… Бум!
– Бум? – Мама піднялася з колін і повільно перепитала: – Це Бум?
Я кивнув головою. Бум, почувши своє ім’я, засовував вухами і завиляв хвостом. Мама дивилася то на мене, то на нього.
– Як же він розбив?
Вуха мої горіли. Я розвів руками:
– Він трішечки підстрибнув… і лапами…
Обличчя у мами потемніло. Вона взяла Буму за нашийник і пішла з ним до дверей. Я з переляком дивився їй услід. Бум з гавкотом вискочив у двір.
– Він буде жити в будці, – сказала мама і, присівши до столу, про щось задумалася. Її пальці повільно згрібали в купку крихти хліба, розкатували їх кульками, а очі дивилися кудись поверх столу в одну точку.
Я стояв, не наважуючись підійти до неї. Бум заскребся у двері.
– Не пускай! – швидко сказала мама і, взявши мене за руку, притягла до себе. Притулившись губами до мого чола, вона все так само про щось думала, потім тихо запитала: – Ти дуже злякався?
Звичайно, я дуже злякався: адже з тих пір як тато помер, ми з мамою так берегли кожну його річ. З цієї чашки тато завжди пив чай.
– Ти дуже злякався? – повторила мама. Я кивнув головою і міцно обійняв її за шию.
– Якщо ти… ненавмисно, – повільно почала вона.
Але я перебив її, поспішаючи і заїкаючись:
– Це не я… Це Бум… Він підстрибнув… Він трішечки підстрибнув… Прости його, будь ласка!
Обличчя у мами стало рожевим, навіть шия і вуха її порожевіли. Вона встала.
– Бум не прийде більше в кімнату, він буде жити в будці.
Я мовчав. Над столом з фотографічної картки дивився на мене тато…
Бум лежав на ганку, поклавши на лапи розумну морду, очі не відриваючись дивилися на замкнені двері, вуха ловили кожен звук, долетающий з дому. На голоси він відгукувався тихим вереском, стукав по крильцю хвостом. Потім знову поклав голову на лапи і голосно зітхав.
Час минав, і з кожною годиною на серці у мене ставало все важче. Я боявся, що скоро стемніє, в будинку погасять вогні, закриють всі двері і Бум залишиться один на всю ніч. Йому буде холодно і страшно. Мурашки пробігали у мене по спині. Якщо б чашка не була татовою і якщо б сам тато був живий, нічого б не сталося… Мама ніколи не карала мене за що-небудь нечаяне. І я не боявся покарання – я з радістю переніс би найгірше покарання. Але мама так берегла все татове! І потім, я не зізнався відразу, я обдурив її, і тепер з кожною годиною моя вина ставала все більше.
Я вийшов на ґанок і сів поруч з “Бумом. Притулившись головою до його м’якої вовни, я випадково підняв очі і побачив маму. Вона стояла біля відчиненого вікна і дивилася на нас. Тоді, боячись, щоб вона не прочитала на моєму обличчі всі мої думки, я погрозив Буму пальцем і голосно сказав:
– Не треба було розбивати чашку.
Після вечері небо враз потемніло, звідки-то виплили хмари і зупинилися над нашим будинком.
Мама сказала:
– Буде дощ.
Я попросив:
– Пусти Буму…
– Ні.
– Хоч в кухню… матуся!
Вона похитала головою. Я замовк, намагаючись приховати сльози і перебираючи під столом бахрому скатертини.
– Іди спати, – зітхнувши, сказала мама. Я роздягнувся і ліг, уткнувшись головою в подушку. Мама вийшла. Через прочинені двері її кімнати проникала до мене жовта смужка світла. За вікном було чорно. Вітер гойдав дерева. Все саме страшне, сумне і страшне зібралося для мене за цим нічним вікном. І в цій темряві крізь шум вітру я розрізняв голос Буму. Один раз, підбігши до мого вікна, він уривчасто гавкнув. Я підвівся на лікті і слухав. Бум… Бум… Адже він теж татів. Разом з ним ми в останній раз проводжали тата на корабель. І коли тато поїхав, Бум не хотів нічого їсти і мама слізно вмовляла його. Вона обіцяла йому, що тато повернеться. Але тато не повернувся…
То ближче, то далі чувся засмучений гавкіт. Бум бігав від дверей до вікна, він позіхав, просив, шкрябав лапами і жалібно взвизгивал. З-під маминої двері все ще просочувалася вузенька смужка світла. Я кусав нігті, утыкался особою в подушку і не міг ні на що зважитися. І раптом у моє вікно з силою вдарив вітер, великі краплі дощу забарабанили по склу. Я підхопився. Босоніж, в одній сорочці я кинувся до дверей і широко відчинив її.
– Мама!
Вона спала, сидячи за столом і поклавши голову на зігнутий лікоть. Обома руками я підняв її обличчя, зім’ятий мокрий носовичок лежав під її щокою.
– Мама!
Вона відкрила очі, обняла мене теплими руками. Тужливий собачий гавкіт долинув до нас крізь шум дощу.
– Мама! Мама! Це я розбив чашку! Це я, я! Пусти Буму…
Обличчя її здригнулося, вона схопила мене за руку і ми побігли до дверей. В темряві я натикався на стільці і голосно схлипував. Бум холодним шорсткою мовою витер сльози, від нього пахло дощем і мокрою шерстю. Ми з мамою витирали його сухим рушником, а він піднімав вгору всі чотири лапи і в буйному захваті катався по підлозі. Потім він затих, ліг на своє місце і, не кліпаючи, дивився на нас. Він думав: “Чому мене вигнали надвір, чому впустили і обласкали зараз?”
Мама довго не спала. Вона теж думала:
“Чому мій син не сказав мені правду відразу, а розбудив мене вночі?”
І я теж думав, лежачи у своєму ліжку: “Чому мама анітрохи не сварила мене, чому вона навіть зраділа, що чашку розбив я, а не Бум?”
В цю ніч ми довго не спали, і в кожного з нас трьох було своє “чому”.
