Віктор Астаф’єв — видатний радянський і російський письменник. У своїх творах він багато уваги приділяє дітям, а також сільського життя. Сам він виріс в селі і тому як ніхто інший може передати усю його красу, всю його суть. Навіть у непривабливих і в деякій мірі неприємних для нас боки сільського життя, він бачить певну поезію, красу, якій і присвячено безліч його оповідань.
Розповідь Віктора Астаф’єва «Фотографія, на якій мене ні» закінчується фразою про те, що сільська фотографія — це літопис нашого народу і його історія». У наш час це твердження поступово починає втрачати силу. По-перше, село за той час, який минув з написання автором цієї фрази, безповоротно змінилося, причому важко сказати про те, у яку сторону. Вже не чути про ту злиднях, яка була невід’ємною частиною життя селян, особливо в Сибіру, де були дуже важкі умови для нормального життя. Але при цьому поліпшення рівня життя віддалило людей один від одного, вони навряд чи зможуть зрозуміти почуття єдності, тому братстві, яке описано в багатьох оповіданнях Астафьва.
По-друге, фотографія в наш час — зовсім не та, що була раніше. Зараз знімок можна зробити на будь-якому мобільному телефоні, раніше ж навіть найпростіший фотограф був свого роду знаменитістю.
Я вважаю, що сенс фінальної фрази оповідання «Фотографія, на якій мене ні» полягає в тому, що знімок — це та річ, яка нагадувала людям про їх корені, про їхнє минуле, яке поступово і невідворотно стирається з пам’яті. Фотографія — це історичне джерело, який дозволяє відновити минуле нашого народу, його побут. А так, як довгий час основне населення нашої країни становили селяни, то й сільська фотографія — це літопис всього російського народу.
