Текст байки читати
Султанка старий занедужав,
Султанка ліг у постелю;
Лежить він день, тиждень лежить,
Ніхто з медиків Султанке не допоміг,
Час від часу лише тільки гірше:
Всі ребра у нього назовні,
Як у лихоманці він тремтить
І вже ледве-ледве верещить.
В будці, у одра хворого,
Соколка, онук його, стояв,
Не міг він вимовити від жалості ні слова
І з ніжністю його лизав.
Султанка на нього глянув і сказав:
“Ну, видно, мій кінець приходить:
Не можна ні встати, ні сісти;
Душа із тіла геть виходить…
А перед смертю як хотілося б поїсти!
Послухай, милий онук, що я тобі відкрию:
Дві кістки сховав я, як був ще здоровий;
Помру, адже не візьму з собою.
Вони ось там лежать, дров;
Піди ж, принеси їх обидві
І старого повтішай,
Який скоро буде в гробі…
Та тільки сам, дивись, і дорогою не їж”.
Як з лука стріла,
Соколка мій пустився,
За хвилину вернувся
І в цілості кістки приніс.
Султанка був зворушений до сліз.
Ну, нюхати кістки він, глодать вже не може;
Понюхав і промовив так:
“Коли помру, нехай мій онучок це згризе…
Проте ж тепер не чіпай ти їх ніяк.
Хто знає? Може бути, знову здоров я буду;
Коль століття Бог продовжить, тебе не забуду:
Ось цю кістку віддам тобі,
Більшу ж візьму собі.
Стривай, що мені на думку спадає:
Є славний у мене ще один шматок;
Я сховав там його, куди ніхто не ходить.
Сказати? Ні, боюся: ти з’їси, собачий син!
Ох, шкода!..” – та з сим словом Султанка вмирає.
На що скарби скупий весь вік сбирает?
Ні для себе, ні для інших!
