На гілці дерева сидів, як вартовий,
Півень лукавий років поважних.
І мовила Лисиця, пом’якшуючи свій голос:
«Брат! З джерел я знаю безсумнівних:
Світ укладений між нами назавжди.
Тобі про це оголошую
І від душі
Тебе обійняти на радощах бажаю.
Не зволікай і до мене спуститися поспіши.
Сьогодні кожна мить мені доріг:
Адже я повинна зробити миль сорок.
Отже, страх відтепер відклади,
Свершай свої звичайні заняттях;
Тобі і всім твоїм допоможемо ми, як брати.
На честь світу ми запалимо сьогодні ж вогні.
Прийди скоріше в мої обійми!»
«Сестра, — сказав Півень, — не могла принести
Мені кращу, желаннейшую звістку,
І від тебе суто
Її мені любо чути.
Але ось хортів я бачу двох,
Вони на весь несуться дух —
Їх, вірно, шлють про світ до нас гінцями;
Я з дерева зійду зараз же до них,
І вчотирьох союз объятьем закріпимо».
«Ні, я стурбована далекими кінцями, —
Лисиця промовила, — мені ніколи нині:
В інший раз ми порадіємо, друг.
Так, у своїй хитрості дав маху,
Во весь опор Лисиця пустилася в дорогу.
Півень ж про себе її сміявся страху:
Обманщика подвійно приємно обдурити.
