Іван Гнатович – один з мешканців Білгородської фортеці, він є старим офіцером, поручиком. У цьому образі Пушкін розглядає постать простого російського людини, вірного і відданого власній службі, батьківщині, переконаннями.
Звичайно, не сказати, щоб цей дідок був фігурою повністю героїчною і грандіозною. Навіть навпаки, автор підкреслює його щуплу постать і неказистость, яка виражається в кривий фігурі. Крім цього він далеко не красень, так як втратив око в боях.
Якби ми подивилися на такого офіцера в Білгородської фортеці, то навряд чи захопилися б його фігурою. Тим не менш, всюди поручик проявляє доброту і порядність, він запобіг дуель, він до всіх ставиться з добротою. Не даремно саме він є вхожим до Мироновим, вони бачать у ньому споріднену душу, людину, яка володіє подібними ідеалами і внутрішнім пристроєм.
Тому не слід принижувати фігуру цього другорядного персонажа. Особливо, коли ми бачимо ефект від «лакмусового папірця» – Пугачова, чиє вторгнення одразу розставило кожного мешканця фортеці на його дійсне положення. Іван Гнатович не приймає влади загарбника і не по дурості або з-за бравади, але за власним розумним переконанням, з якими він існував і раніше.
Саме тому, завершує свій шлях цей герой поблизу свого начальника Миронова, поруч на шибениці. Подібно Василині Єгорівні Іван Гнатович теж не став шукати шляхи до втечі і розсудив таким чином, щоб краще залишитися поблизу людей, з якими жив раніше, яким був вірний. Пушкін в образі цієї людини являє образ справжньої честі і вірності ідеалам.
Звичайно, літній поручик не віддає себе за якусь справу, ми могли б назвати його загибель марною. Однак справа тут полягає трохи в іншому, Іван Гнатович залишається твердим у власній думці, і ніхто не може його якось збити з пантелику, в тому числі і підступний могутній Пугачов. Відповідно, загибель цього героя має певний сенс, який укладено у збереженні певної традиції честі, офіцерського ідеалу, який залишається непохитним незалежно від обставин.
На таких простих людях і тримається країна, тримається офіцерське гідність, гордість держави. Пушкін спеціально використовує таких другорядних персонажів, які створюють дуже фактурний фон для основних героїв твору.
