Пора, пора! сурмлять роги;
Псарі в мисливських уборах
Чому світ вже на конях сидять,
Хорти стрибають на сворах.
Виходить пан на ганок;
Все, подбочась, оглядає,
Його задоволене обличчя
Приємною важливістю сяє.
Чекмень затягнутий на ньому,
Турецьких ніж за поясом,
За пазухою у фляжці ром,
І ріг на бронзовій ланцюжку.
У нічному хустці, в одному хустинці,
Очима сонними дружина
Сердито дивиться з вікна
На збір, на псарную тривогу…
От чоловікові підвели коня;
Він холку хвать і в стремено ногу,
Кричить дружині: не чекай мене!
І виїжджає на дорогу.
В останніх числах вересня
(Ганебною прозою кажучи)
У селі нудно: бруд, негода,
Осінній вітер, дрібної сніг,
Та завивання вовків; але те щастя
Мисливцю! Не знаючи млості,
У отъезжем полі він гарцює,
Скрізь знаходить свій нічліг,
Свариться, мокне і бенкетує
Спустошливий набіг.
А що ж робить чоловіка
Одна у відсутності чоловіка?
Занять мало ль є у ній:
Солити гриби, годувати гусей,
Замовляти обід і вечерю,
У анбар і в льох зазирнути,
Господині очей всюди потрібен;
Він враз помітить що-небудь.
На жаль, наша героїня…
(Ах! я забув їй ім’я дати.
Чоловік просто кликав її: Наташа,
Але ми — ми будемо називати:
Наталя Павлівна) до нещастя,
Наталя Павлівна зовсім
Своєю частиною хозяйственною
Не занималася; потім,
Що не в батьківському законі
Вона була вихована,
А в благородному пансіоні
У емігрантки Фальбала.
Вона сидить перед вікном.
Перед нею відкритий четвертий том
Сентиментального роману:
Любов Елізи і Армана,
Іль листування двох сімей.
Роман класичної, старовинний,
Чудово довгий, довгий, довгий,
Повчальний і чинний,
Без романтичних вигадок.
Спочатку наталія Павлівна
Його уважно читала,
Але скоро якось розважилася
Перед вікном виникла бійкою
Козла з дворовою собакою
І нею тихо зайнялася.
Кругом хлопці реготали.
Між тим сумно, під вікном,
Індички з криком виступали
Слідом за мокрим півнем.
Три качки полоскались в калюжі,
Йшла баба через брудний двір
Білизна повісити на паркан,
Погода ставала гіршою —
Здавалося, сніг йти хотів…
Раптом дзвіночок задзвенів.
Хто довго жив в глушині сумною,
Друзі, той вірно знає сам,
Як сильно дзвіночок дальній
Часом хвилює серце нам.
Не один чи їде запізнілий,
Товариш юності завзятий?…
Вже не вона?… Боже мій!
Ось ближче, ближче… серце б’ється…
Але повз, повз звук лине,
Слабшай….. і смолкнул за горою.
Наталя Павлівна до балкону
Біжить ж зраділи дзвону,
Дивиться і бачить: за річкою,
Біля млина, коляска скаче.
Ось на мосту — до нас точно! ні;
Поворотила вліво. Слідом
Вона дивиться і мало не плаче.
Але раптом — о радість! косогор —
Коляска на бік. — «Філька, Васька!
Хто там? швидше! он там коляска.
Цей час везти її на двір
І пана просити обідати!
Та чи живий він? біжи провідати,
Швидше, швидше!…»
Слуга біжить.
Наталя Павлівна поспішає
Збити пишний локон, накинути шаль,
Закрити завіс, посунути стілець,
І чекає. «Так скоро ль, мій творець?»
Ось їдуть, їдуть нарешті.
Забризканий в дорозі дальной,
Небезпечно поранений, сумний
Кой-як тягнеться екіпаж.
Слідом пан молодий кульгає.
Слуга-француз не сумує
І каже: allons, courage! [1]
Ось біля ганку, от в сіни входять.
Поки панові тепер
Спокій особливий відводять
І відчиняють навстіж двері —
Поки Picard шумить, клопочеться,
І пан хоче одягатися,
Сказати вам, хто він такий?
Граф Нулін з чужих країв,
Де він проциндрив у вихорі моди
Свої майбутні доходи.
Себе показати, як дивний звір,
У Петрополь їде він тепер
З запасом фраків і жилетів,
Капелюхів, віял, плащів, корсетів,
Шпильок, запонок, лорнетів,
Кольорових хусток, чулков а jour,[2]
З жахливої книжкою Гизота,
З зошитом злих карикатур,
З романом новим Вальтер-Скотта,
З bon-mots[3] паризького двору,
З останньою піснею Беранжера,
З мотивами Россіні, Пера,
Et cetera, et cetera.[4]
Вже стіл накрито. Давно пора;
Господиня чекає нетерпляче.
Двері відчинились. Входить граф;
Наталя Павлівна, підвівшись,
Запитує чемно,
Який він? що нога його?
Граф відповідає: нічого.
Йдуть за стіл. Ось він сідає,
До неї спонукає свій прилад
І починає розмову,
Святу Русь лає, дивується,
Як можна жити в її снігах,
Шкодує про Парижі страх…
«А що театр?» — О! сиротіє,
C’est bien mauvais, ça fait pitié[5]
Тальма зовсім оглух, слабшає,
І мамзель Марс — на жаль! старіє…
За те Потьє, le grand Potier![6]
Він колишню славу в народі
Донині підтримав один. —
Який письменник нині в моді?
— Всі округи Arlincourt і Ламартін. —
«У нас їм також наслідують».
— Немає? право? так у нас уми
Вже починають розвиватися?
Дай бог, щоб просвітились ми! —
«Як тальї носять?» — Дуже низько,
Майже до… ось, за цих пір.
Дозвольте бачити ваш убір…
Так: рюші, банти…. тут візерунок….
Все це до моди дуже близько. —
«Ми отримуємо Телеграф».
— Ага!… Хочете послухати
Чарівний водевіль? — І граф
Співає. «Так, граф, будьте ласкаві ж їсти».
— Я ситий і так…..
З столу
Встають. Молода господиня
Надзвичайно весела.
Граф, про Парижі забуваючи,
Дивується: як вона мила!
Проходить вечір непримітно;
Граф сам не свій. Господині погляд
То виражається привітно,
То раптом потуплен без відповіді….
Дивишся — і опівночі раптом на подвір’я.
Давно хропе слуга в передній,
Давно співає півень сусідній,
У чугунну дошку сторож б’є;
У вітальні свічки догоріли.
Наталя Павлівна встає:
«Пора, прощайте: чекають ліжку.
Приємний сон»…. З досадою вставши,
Полувлюбленный, ніжний граф
Цілує їй руку — і що ж?
Куди кокетство не веде?
Пустуха — прости їй, боже! —
Тихенько графу руку тисне.
Наталя Павлівна роздягнена;
Стоїть Параша перед нею.
Друзі мої, ця Параша
Коханка її витівок;
Шиє, миє, вести переносить,
Зношених капотів просить,
Іноді з паном вередує,
Деколи на пана кричить,
І бреше перед барыней відважно.
Тепер вона тлумачить важливо
Про графі, про справи його,
Не пропускає нічого,
Бог вість, розвідати як встигла.
Але пані їй нарешті
Сказала: «повно, набридла!»
Запитала кофту і чепець,
Лягла і выдти он веліла.
Своїм французом між тим
І граф вже зовсім роздягнений.
Лягає він, сигару просить,
Monsieur Picard йому приносить
Графин, срібний склянку,
Сигару, бронзовий світильник,
Щипці з пружиною, будильник
І нерозрізаний роман.
В ліжку лежачи, Вальтер-Скотта
Очима пробігає він.
Але граф душевно развлечен…
Невгамовна турбота
Його турбує; він мислить:
«Невже я справді закоханий?
Що, якщо можна?… от кумедно!
Проте ж це було б славно.
Я, здається, господині милий» —
І Нулін погасив свічку.
Нестерпний жар його обіймає,
Не спиться графу. Біс не дрімає
І дражнить грешною мрією
В ньому почуття. Палкої наш герой
Уявляє дуже жваво
Господині погляд промовистий,
Досить цілий, повний стан,
Приємний голос, прямо жіночої,
Особи рум’янець сільській —
Здоров’я краше всіх рум’ян.
Він пам’ятає кінчик ніжки ніжною,
Він пам’ятає: так, так!
Вона йому рукою недбалої
Потиснула руку; він дурень,
Він повинен залишитися з нею —
Ловити хвилинну затію.
Але час не пішло. Тепер
Відчинена звичайно двері…
І зараз, на плеча накинувши
Свій шовковий строкатий халат
І стілець в пітьмі перехиливши,
У надії солодких нагород,
До Лукреції Тарквіній новий
Вирушив на все готовий.
Так іноді лукавий кіт,
Манірний улюбленець служниці,
За мишею крадеться з лежанки:
Крадькома, повільно йде,
Полузажмурясь підступає,
Згорнеться в клубок, хвостом грає,
Роззявить кігті хитрих лап —
І раптом бідолаху цап-драп.
Закоханий граф в пітьмі бродить,
Дорогу навпомацки знаходить.
Мучиться жагою полум’яним тушкуємо,
Ледве переводить подих —
Тріпоче, якщо підлога під ним
Раптом заскрыпит… ось він підходить
До заповітної двері і злегка
Тисне ручку мідного замка;
Двері тихо, тихо поступається….
Він дивиться: лампа ледь горить
І блідо спальню висвітлює…
Господиня мирно спочиває,
Іль прикидається, що спить.
Він входить, зволікає, відступає —
І раптом впав до її ніг…
Вона… Тепер, з їх дозволу,
Прошу я петербурзьких дам
Уявити жах пробудження
Наталії Павлівни моєї
І вирішити, що робити їй?
Вона, відкривши очі великі,
Дивиться на графа — наш герой
Їй сипле почуття виписні
І дерзновенною рукою
Торкнутися хоче ковдри…
Зовсім збентеживши її спочатку…
Але тут схаменулася вона,
І гніву гордого сповнена,
А втім, може бути, і страху,
Вона Тарквинию з розмаху
Дає ляпаса. Так, так,
Ляпас, та яку!
Згорів граф Нулін від сорому,
Проковтнувши образу таку.
Не знаю, чим би він скінчив,
Досадою страшною палаючи —
Але шпіц кудлатий, раптом залая,
Перервав Параші міцною сон.
Почувши граф її ходу
І проклинаючи свій нічліг
І примхливу красуню,
В ганебний звернувся біг.
Як він, господиня і Параша
Проводять іншу ніч,
Уявляйте. Воля ваша,
Я не хочу вам допомогти.
Повставши вранці мовчазно,
Граф одягається ліниво,
Обробкою рожевих нігтів
Позіхаючи зайнявся недбало,
І краватку в’яже неприлежно,
І мокрій щеткою своєї
Не гладить стрижених кучерів.
Про що він думає — не знаю;
Але от його покликали до чаю.
Що робити? Граф, подолавши
Незручної сором і таємний гнів,
Йде.
Пустуха молода,
Глузливий опустивши погляд
І губки червоні кусаючи,
Заводить скромно розмову
Про те, про се. Спершу збентежений,
Але поступово підбадьорений,
З посмішкою відповідає він.
Півгодини не проходило,
Вже він і жартує дуже мило,
І мало знову не закоханий.
Раптом шум у передній. Входять. Хто ж?
«Наташа, привіт.»
— Ах, мій боже….
Граф, ось мій чоловік. Душа моя,
Граф Нулін. —
«Радий серцево я….
Яка погана погода….
У кузні я бачив ваш
Зовсім готовий екіпаж . . .
Наташа! там в городу
Ми зацькували русака…
Гей! горілки! Граф, прошу скуштувати.
Прислали нам здалеку…
Ви з нами будете обідати?»
— Не знаю, право; я поспішаю. —
«І, повно, граф, я вас прошу.
Дружина і я, гостям ми раді.
Ні, граф, залишіться!»
Але з досади
І втративши всі надії,
Упирається сумний граф.
Вже підкріпивши себе склянкою,
Пікар крехтит за валізою.
Вже до коляски двоє слуг
Несуть прикручувати скриня.
До ганку підвезу коляска,
Пікар все скоро поклав,
І граф поїхав. Тим і казка
Могла б скінчитися, друзі;
Але два слова додам я.
Коли коляска поскакала,
Дружина розповіла все чоловікові
І подвиг графа мого
Всього сусідству описала.
Але хто ж більше всього
З Наталією Павлівною сміявся?
Не вгадати вам. Чому ж?
Чоловік? — Як не так! зовсім не чоловік.
Він цим дуже ображався,
Він говорив, що граф дурень,
Молокосос; якщо так,
Графа він верещати змусить,
Що псами він його зацькують.
Сміявся Лидин, їх сусід,
Поміщик двадцяти трьох років.
Тепер ми можемо справедливо
Сказати, що в наші часи
Дружину вірна дружина,
Друзі мої, зовсім не дивина.
________________
[1] ну, сміливіше!
[2] прозорих (ажурних)
[3] дотепами
[4] І так далі, і так далі.
[5] Дуже погано, просто жалість.
[6] великий Потьє
Граф Нулін Пушкіна читати сюжет
Ця поема Пушкіна з гумором і легкістю описує від’їзд чоловіка на полювання, але не його пригоди, а подію вдома – з його дружиною молодою і вродливою Наталією.
Справа відбувається у провінції. У садибі з господарів залишається лише Наталя – дружина того самого мисливця. Чоловік їде розважитися полюванням, випивкою, спілкуванням, а що робити жінці? Вона, як зауважує автор, могла б зайнятися господарством – перевірити худобу, приготувати обід… Звичайно, не сама, але вона могла б керувати куховарками. Проте Наташа вчилася в пансіоні, де їй відкрили світ любовних романів, тому домашнє господарство їй не цікаво. І ось вона читає книги, мріє… Нудно!
І раптом шум вози. Сам Пушкін пояснює, яка це радість, коли в сільській тиші раптом чуєш цей звук, бачиш екіпаж далеко… Раптом це гості, старі друзі? І Наталка теж жадібно дивиться на дорогу, мріючи, що карета поверне до неї у двір. І раптом карета ламається… Наталя наказує привести мандрівника до себе в будинок, приготувати обід, полагодити карету. І тільки після замислюється, а чи в порядку той самий пасажир.
Але ось і він цілий і неушкоджений – сам граф Нулін. Їхав він як раз і Парижа, де проциндрив стан. Але молодий франт не сумує. Він радий допомоги, дозволяє себе випитати про французьких модах, про новинки літератури, про театрах. Гостинна господиня жадібно слухає, навіть із захопленням, раптом ніяковіє… І він бачить, як вона мила, хороша – кров, як мовиться, з молоком.
Вже в спальні граф ніяк не може вчитатися в нову книгу, а думає про господиню, яку поки залишив легковажний чоловік. Графу здається, що він закоханий. Так і Наталка, напевно, теж. Йому здається, що вона робила йому знак, що її рукостискання було надто міцним. І багато що йому ще здається! Слуги вже сплять, а граф вирішується прокрастися до неї в спальню.
Там він будить її задремавшую, кидається на коліна перед нею… Але отримує лише ляпаса. Граф зганьблено! Він у розгубленості, що робити далі… ніби все в порядку, вранці його звуть до чаю. Прекрасна Наталя, хоч і посміхається крадькома, не дорікає гостя. Нулін навіть майже вже готовий спробувати щастя ще раз, але тут повертається чоловік. Граф поспішає відкланятися.
А цю історію Наташа розповідає зі сміхом і чоловікові, який, звичайно, обурений (але дружина його втішає), і навіть сусідам, серед яких є її справжній коханець.
Олександр Сергійович сміється і над красовавшимся Нулиным, і над дурним чоловіком, і над хитрою дружиною.
