Не тільки напередодні революції, але і під час і після неї стала підніматися така проблема, як сенс життя. Роздуми про це надав письменник Іван Бунін, який своєю розповіддю “Пан із Сан-Франциско” перевернув свідомість більшості людей.
Що ж особливого в творі творця? Незвично те, що головний герой має сім’ю, статна положення, хороше забезпечення в матеріальному плані. Все своє життя він витрачає на те, щоб зібрати якомога більше грошей, щоб на старості, не працюючи, жити розкошуючи. Однак життя б’є рідко, але влучно. Персонаж не встигає дожити до покладеного віку, він йде зі світу нікому не потрібним. Чому про нього не засмучується його сім’я? Чому героя ніхто не згадує? А все із-за того, що душа його задовго покинула тіло. Смерть фізична не значиться як смерть духовна. Ні, головний герой убив власну душу ще тоді, коли погнався за помилковими мріями. Він вважав, що треба працювати в поті чола, старатися, не помічаючи нічого навколо, ніяких принад життя. Персонаж абстрагувався від радощів долі, від того миттєвого миті, що приходить нежданно, заставая зненацька. Герой прожив час даремно, бо навіть те багатство, що він нажив, стало нікому не потрібним. Так ось!
Іван Бунін намагається донести до читачів те, що при будь-яких обставин необхідно не втрачати власний розум, не гнатися за чимось матеріальним. Важливо стає духовним, відкривати в житті завжди нове. Як казав Чехов: “поки молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтеся робити добро”. І правильно, треба не тільки проводити час з користю для себе, але і для інших. Що карав нам ще Толстой? “Треба жити, треба любити, треба вірити!” Не має сенсу старатися там, де користь душі не буде, головне в житті – це щастя внутрішнє, а не фізична. Людина і створений для того, щоб усвідомлювати важливість свого існування, бо він посланий у цей світ для відкриттів, любові, прилучення до мистецтва. Головного героя крім грошових коштів, нічого не цікавило. В цей то і проблема, бо після того, як людина ставить вище духовності матеріальні, тоді він гине. Душа паралізується, омертвляється, що насправді дуже страшно.
Так що не варто витрачати своє життя на погоні за матеріальними благами, інакше не встигнеш озирнутися, як все стане непотрібним! І, вибираючи шлях фізичних мрій, відмовляєшся від сприйняття, здавалося б, простих, але необхідних щасливих моментів з улюбленими людьми. А, відсуваючи все прекрасне, що тебе оточує, в кінцевому підсумку залишаєшся на самоті. І нікому ти стаєш не потрібне! Люди забувають про тебе, про твоє статус, про твоїх грошах. Тому головне не помилитися при визначенні шляху життя. Важливо лише пам’ятати, що з духовним світом ніколи не прогадаєш!
Аналіз 2
Чим цінна наше життя? У чому її сенс? Відповідь на ці питання намагається розкрити І. А. Бунін у своєму творі «Пан із Сан-Франциско».
На перший погляд нічого не зрозумілого і складного в оповіданні немає. Він оповідає про якогось дуже багатого літнього чоловіка. Пан подорожує разом зі своєю родиною на шикарному пароплаві «Атлантида», який «був схожий на велетенський готель з усіма зручностями», з Сан-Франциско в Неаполь. Все життя цієї людини склалася дуже вдало. Щоправда, сценарій для цього він підгледів у таких же забезпечених людей, взявши їх долі за еталон.
Усе життя пан багато працював, завів добропорядну родину, заробив величезну стан, дожив до поважного віку і нарешті вирішив, що настав час відпочити. Для цього він вибрав дворічна розкішне морське подорож навколо світу. Продиктований такий вибір був не віянням серця і бажанням, а тому, що так робили всі люди його кола, які «мали звичай починати насолоду життям з поїздки в Європу».
Життя на теплоході шикарна, але позбавлена сенсу. Все підпорядковано шелесту купюр і неробства. І в той час, коли на верхній палубі пан «сидів у золотисто-перловому сяйві», куштуючи всю красу життя, які зводилися до звичайного обжерливості і танців, внизу, в трюмі, «безліч слуг працювало».
Автор дуже вміло вплітає в оповідання метафору, алегорію і порівняння. Корабель постає перед читачем в образі самого життя, де в одних – вічне свято, що їм забезпечують інші. Письменник підкреслює, що багатство безлико. Він не дає імені своєму головному герою, заможній людині, і в той же час звичайного коридорного називає Луїджі. Безцільно і безтурботно живуть багатіїв письменник описує через порівняння з музеями – «всюди одне і те ж: величавий вхід, закритий тяжкої шкіряного завісою, а всередині – величезна порожнеча».
Розв’язкою оповіді стає раптова смерть головного героя, яка всього лише затьмарила свято життя, не викликавши жодного жалю і співчуття. Метрдотель коментує те, що відбувається гостям як «це так, дрібничка, маленький свідомість». Більш того, тіло заможної людини не дозволяють повернути в шикарну каюту, пояснюючи це скандалом, який вибухне від такої звістки. Тому його поміщають в саму сиру маленьку каюту на кораблі. Іронія полягає в тому, що багатство не допомагає повернути тіло покійного зі всіма почестями, а везуть його крадькома, в самому зазвичай просмоленном труні в трюмі. До сім’ї покійного всі відразу ж втратили інтерес, відмовивши навіть мінімальної допомоги. Влада шелесту купюр почила разом з паном. А «океан, який ходив за стінами, був страшний, але про нього ніхто не думав».
11 клас
