Античний Рим − держава, історія якого охоплює період з VII століття до н. е. до 476 р. н. е., створив одну з найбільш розвинених цивілізацій Стародавнього світу. У період найвищої могутності його імператори контролювали територію від сучасної Португалії на заході і до Іраку на сході, від Судану на півдні і до Англії на півночі. Золотий орел, який був до прийняття християнства неофіційним гербом країни, був символ непорушності і незламності влади кесарей.
Місто на пагорбах
Столицею Стародавнього Риму став однойменний місто, засноване в VII столітті до н. е. на території, обмеженій трьома із семи знаходилися поблизу пагорбів – Капітолій, Квириналом і Палатином. Назву він отримав на честь одного зі своїх засновників – Ромула, який, якщо вірити античного історика Тіту Лівію, його першим царем.
У науковому світі історію античного Риму прийнято розглядати як десять окремих періодів, кожен з яких має свої характерні особливості політичного, економічного і культурного розвитку. Це обумовлено тим, що за тисячу років держава пройшла довгий шлях від виборної монархії, на чолі якої стояли царі, до тетрархії – політичної системи, влада в якій імператор ділив з трьома вищими державними чиновниками.
Структура давньоримського суспільства
Початковий період історії античного Риму характерний тим, що його суспільство складалося з двох основних верств – патриціїв, до яких зараховувалися корінні жителі країни, і плебеїв – прийшлого населення, на яке тим не менш поширювалися всі цивільні права. Існували між ними на ранньому етапі суперечки були усунені введенням в 451 році до н. е. зводу законів, що регламентують всі сторони суспільного життя.
Пізніше структура давньоримського суспільства значно ускладнилася через появу таких соціальних груп, як «нобілітет» (правлячий стан), «вершники» (багаті громадяни, в основному торговці), раби і вільновідпущеники, тобто колишні невільники, які здобули свободу.
Язичництво в ранзі державної релігії
Аж до IV століття, коли волею імператора Костянтина Великого офіційною релігією античного Риму стало християнство, в ньому панував політеїзм, або, інакше кажучи, язичництво, в основі якого лежало поклоніння великого числа богів, багато з яких були запозичені з давньогрецької міфології. Незважаючи на те, що релігія посідала важливе місце у житті суспільства, багато сучасники відзначали, що вже до II століття до н. е. вищі верстви суспільства ставилися до неї досить індиферентно і відвідували храми лише в силу сформованої традиції. Тим не менш християнства, почав своє поширення в I столітті, язичництво зробило саме шалений опір.
Роль образотворчого мистецтва в культурі античного Риму
Образотворче мистецтво є важливою складовою частиною культури Давньоримського держави, аж до II століття до н.е. перебувала в занепаді. Ставлення до нього висловив у своїх творах видатний політичний діяч тієї епохи Марк Порцій Катон. Він писав, що тільки архітектура має право на існування, і то лише як допоміжний засіб для керування суспільними справами. Іншим жанрам він зовсім не відводив місця в системі естетичних цінностей, вважаючи їх пустою забавою.
Такий або близькою до неї точки зору дотримувалася і велика частина римського суспільства. Однак після того, як в II столітті до н. е. була підкорена Греція і в країну хлинув потік вивезених з неї творів мистецтва, думка римлян багато в чому змінилося. Цей процес переосмислення цінностей, що розтягнувся на ціле століття, призвів до того, що при імператорі Октавиане Серпні (63 до н. е. – 14 н. е..) образотворче мистецтво набуло в античному Римі офіційний статус. Однак навіть у своїх кращих творах римські майстри не змогли піти від впливу грецької школи і створювали численні повторення її шедеврів.
Архітектура на службі кесарей
Інша картина склалася в архітектурі. Незважаючи на те що і тут вплив елліністичного зодчества було дуже відчутно, римські архітектори зуміли розробити і втілити в життя абсолютно нову концепцію у вирішенні просторових композицій. Їм же належить і своєрідний стиль декоративного оформлення громадських будівель, іменований в наші дні «імперським».
Відзначається, що своїм інтенсивним розвитком римська архітектура зобов’язана перш за все практичним інтересам держави, для якого вона була потужним ідеологічним інструментом. Імператори не жаліли коштів на те, щоб сам вигляд урядових будівель породжував у громадян країни впевненість у непохитності верховної влади.
Смерть на арені цирку
Розповідаючи про культуру античного, Стародавнього Риму не можна промовчати про кохання його громадян до масових видовищ, серед яких найбільшою популярністю користувалися гладіаторські бої. Широко поширені в Греції театральні вистави здалися основній масі римлян нудними. Набагато більший інтерес у них викликали криваві подання на арені цирку, в яких долею переможених була справжня, а не бутафорська смерть.
Офіційний статус ці варварські видовища отримали в 105 році до н. е.., коли особливим імператорським указом вони були введені в число публічних видовищ. Безпосередніми учасниками боїв були раби, які пройшли попереднє навчання бойовому мистецтву в спеціальних школах. Сучасники відзначали, що незважаючи на смертельний ризик, якому піддавалися гладіатори, було багато охочих потрапити в їх число. Пояснюється це тим, що найбільш успішні бійці з часом отримували свободу, що було майже недосяжно для інших рабів.
Спадщина давніх етрусків
Цікаво відзначити, що ідея гладіаторських ігор була запозичена римлянами у давніх етрусків – народності, населявшей в I тисячолітті Апеннінський півострів. Там подібні бої, в яких брали участь не тільки раби, але і вільні члени племені, були частиною похоронних обрядів, і вбивство супротивників розглядалося як обов’язкове людське жертвоприношення місцевим богам. При цьому відбувалася свого роду селекція: найслабші гинули, а залишалися сильні жити і ставали продовжувачами роду.
Антична філософія Риму
Оскільки, прагнучи максимально розширити територію завоювань і повсюдно поширити своє панування, римляни збагачували свою культуру кращим, що створили підкорені ними народи, стає зрозумілим, що їх філософія не могла не відчути на собі потужного впливу різних елліністичних шкіл.
Тому починаючи з середини II століття до н. е. вся антична історія Стародавнього Риму нерозривно пов’язана з вчення давньогрецьких філософів. Це надзвичайно важливо, оскільки на основі їх праць формувався світогляд багатьох поколінь римських громадян і виникали власні філософські течії. Так, прийнято вважати, що саме під впливом Греції римські філософи розділилися на послідовників скептицизму, стоїцизму і эпикуреизма.
Три основних напрямки римської філософії
До першої категорії відносилися мислителі, що поклали в основу своїх міркувань неможливість достовірного пізнання світу і навіть заперечували можливість раціонально обґрунтувати норми поведінки в суспільстві. Їх лідером вважається відомий філософ Энесидем (I століття до н. е..), який створив у місті Кноссі великий гурток своїх послідовників.
В протилежність їм, представники стоїцизму, серед яких найбільш відомими є Марк Аврелій, Епіктет і Сенека Слуцький, висували на перший план етичні норми, дотримання яких, на їхню думку, було фундаментом щасливою і правильного життя. Найбільшим успіхом їх твори користувалися в колах римської аристократії.
І нарешті, послідовники знаменитого Епікура, творця школи, названої його ім’ям, дотримувалися концепції, згідно з якою людське щастя залежить виключно від повноти задоволення його потреб і від того, наскільки він зможе створити собі атмосферу спокою і насолоди. Це вчення знайшло багато прихильників у всіх шарах суспільства, і на рубежі XVII і XVIII ст., коли вже античний Рим давно канув у Лету, одержав розвиток у працях французьких мислителів.
