Варіант 2
У поліфонічному романі Достоєвського «Злочин і покарання» один з голосів належить герою, в злодійстві й ницості якого, здається, не можна засумніватися. Його другорядна роль тим не менш визначає одну з провідних ліній роману, пов’язану з мотивом двойничества і воскресінням Раскольникова.
Романна історія Свидригайлова сповнена різного роду огидними подіями: шулерство, боргова яма, доведення до самогубства глухонімий дівчинки і Філіпа, муки Марфи Петрівни, переслідування Дуні, і, нарешті, Свидригайлов сам вбиває себе.
Герой послідовно і цинічно знищує свою душу, аніскільки не бентежачись свого поведінки. Але Достоєвський не міг створити просто плоский образ героя-развратителя і тільки, об’ємність персонажа стає очевидною, коли він закохується в Дуню і стає свідком визнання Раскольникова у злочині перед Сонею. В його метаннях і спроби змінитися немає логіки тоді, коли він заявляє Раскольникову, що вони «одного поля ягоди», і тоді, коли чи не загрожує Дуні, шантажуючи її і намагаючись добитись її любові.
Але в цих метаннях і дивних вчинках спроба знайти хоч якийсь вихід зі страшного становища, в якому опинився Свидригайлов, думаючи, що мук совісті він мати не може, а виявилося, що це не так, адже образ – привид його покійної дружини, яка так багато зробила для нього і передчасно, можливо, з його вини пішла, невідступно переслідує його.
Описів зовнішності Свидригайлова в романі досить багато, але одна з портретних деталей – багато говорить: його обличчя, обрамлене білявими злегка посивілим волоссям, червоні губи, блискучі очі – все це нагадує маску. Саме маска Свидригайлова і є складова його демонічної натури, навіть тоді, коли він намагається її зняти, жертвуючи гроші Соні і Дуні, наприклад, це йому не вдається – настільки велике його оману, щоб позбутися від нього одноразово. Але натура Свидригайлова слабка, і демони всередині нього здобувають перемогу, маска стане личиною, а Свидригайлов назавжди відправитися в Америку», так він називає своє самогубство.
Свидригайлова називають двійником Раскольникова, це не випадково. Як у дзеркалі судилося побачити Раскольникову, що відбувається з людиною, який уявив себе мають право вершити долі інших людей і розпоряджатися їхніми життями. В одній з розмов з Раськольниковим Свидригайлов припускає, що вічність – це лазня з павуками, ці павуки і є його демони, його вади, пристрасті, з якими так він і залишиться, наклавши на себе руки і не давши можливості своєї душі очиститися від скверни.
Не рятує Свидригайлова любов до Дуні, тому що через примус, а не через смирення і терпіння йде він до цієї любові, але старі методи не діють, не обставини потрібно міняти Свидригайлову, а себе в обставинах. Зустріч з п’ятирічною дівчинкою перед смертю для героя стає символом безвиході, так як він бачить спокуті страждання дитини як знак повного недосконалості світу, в якому, по його розумінню, йому більше немає місця. Ця фатальна помилка героя стає його вироком.
