Сенс назви повісті Лєскова Зачарований мандрівник

У 1873 році Н.С.Лєсков написав повість «Чорноземний Телемак», але потім з якоїсь причини перейменував її. Твір отримав більш точне і ємне назву – «Зачарований мандрівник». Вже з назви ми розуміємо, що нас чекає опис долі людини неординарної зі складним духовним складом.

Повість являє собою розповідь головного героя Івана Северьяновича Флягина. Автор відтворює манеру мови «чорноземного Телемака», яка вельми своєрідна і колоритна. Та й весь він дуже незвичайний; богатир, схожий на Іллю Муромця, в душі виявляється дуже чистим і безпосереднім, немов дитина. Він справді зачарований мандрівник. Все своє життя блукає по землі, не ропща і не ображаючись на переслідують його нещастя і фатальні збіги обставин.

Відправною точкою мандрів героя є те, що він – кріпак людина. Н.С.Лєсков правдиво показує безправність цього шару населення тодішньої Росії. Флягин – побіжний кріпосної сповна випив чашу бід і страждань. Але він не озлобился і через всі випробування проніс поблажливе, добродушне ставлення до людей

Природа наділила Івана вродженим почуттям краси. Він бачить її у всьому: в природі, в жінок, на конях. Він зачаровується, забуває про себе, коли бачить чудесну кінь – Дидону, також веде він себе, коли зустрічає красиву циганку – Грушу. В такі моменти він немов потрапляє під чаклунські чари і не володіє своїми думками, почуттями, емоціями. Втім, можна сказати, що Іван зачаровується взагалі все, що зустрічається на його шляху.

В процесі подорожей герой поступово дорослішає і його душа теж змінюється, він розуміє і досліджує ці зміни. Зустрічаючись по дорозі з новими людьми, він заглядає в таємні закутки їхніх душ, аналізує та їх стан. Так він і йде по життю, від події до події, від однієї людини до іншого людині.

Дивіться також:  Зовнішність Лівші з розповіді Лєскова 6 клас

Багато здійснює Іван Север’янович неусвідомлених суперечливих вчинків. Це вбивство ченця, порятунок графа, допомога у самогубстві Груші. Він і сам про себе говорить, що «…я багато чого навіть не своєю волею робив…». Знову ми стикаємося з якимось чаклунством і чарівністю. Але герой зустрічає зміни у своїй долі смиренно, тому що вважає, що так має бути, так визначено.

Не випадково останнім притулком стає монастир, адже ще до народження мати пообіцяла його Богу. Та й вся повість побудована, як житіє святих: дитинство героя, життєпис, спокуси і боротьба з ними. І хочеться вірити, що душа зачарованого мандрівника знайде спокій в набутті єдності з Богом.