Васильєв – Мокрий луг, 8 і 5 класи
Федір Олександрович Васильєв — відомий російський пейзажист. Полотна майстра відрізняються своєю проникливістю і гармонією фарб. Картини Васильєва займають гідну нішу в колекціях Трестовской галереї. На мій погляд, найбільш дивовижна картина Федора Олександровича — це «Мокрий луг». Адже це полотно з’явилося на світ, завдяки спогадами про батьківщину. У 1871 році перебуваючи в Криму, Васильєв сумуючи за Батьківщиною, створює пейзаж луки після грози. Це полотно займає друге місце на конкурсі.
Автор відобразив для нас мить зміни погоди. Хмари почали йти у даль, а спереду вже з’являється сонце. Мокрий луг передає нам всю свіжість після дощової погоди — такий ефект художник досяг за допомогою численних зелених відтінків.
Васильєв поділяє небо на дві частини. Зліва починає прозирати сонце, а праворуч ми бачимо темні, майже чорне грозове небо. Гроза йде, а ми продовжуємо відчувати тяжкість природи. Щоб показати гнітючу, важку обстановку художник віддає неба велику частину полотна, а простір поля трохи зменшує. Для нагнітання атмосфери Васильєв використовує білі та сірі тони.
З похмурим небом на контрасті йде інша картина. Мазки м’які і теплі, плавні лінії і гладкі.
На задньому плані ми бачимо кілька дерев. Вони надають полотну якусь трагічність. Дерева виглядають таким понурими і самотніми.
Здається, що час зупинився, але картина не статична. Грозові хмари пливуть за обрій. Відчувається, що десь далеко чути глухі удари грому.
Полотно Васильєва наповнене своєю реалістичністю. Автор зміг передати всю непередбачуваність природи. Дивишся на картину, і відразу відчуваєш, такий неповторний запах дощової погоди. Відчуваєш ніби ти один на один з природою, а на душі так легко-легко.
Твір по картині Мокрий луг Васильєва
На картині ми бачимо досить традиційний російський пейзаж, зображений Васильєвим, як і багатьма пейзажистами до нього. Але щось в ній є таке незвичайне і непояснюване поясненню при першому побіжному погляді.
Художник зображує Кримські простори після дощу. Його присутність ми відчуваємо по висхідній густий і похмурої хмарі. Як ми розуміємо, що небезпека минула? Велика частина вже встигла посвітліти і ось-ось з’явиться яскраве сонце. Картина чітко ділиться на два плану: ніби показує події “до” і “після”. Можна навіть подумки провести вертикальну лінію по центру. Зліва – все вже встигло посвітліти і стрепенутися, навіть калюжка, що залишилася в улоговинці після дощу, ніби висловлює готовність ось-ось зникнути, випаруватися.
Пейзажист зображує луг, схожий на блюдце – місцевість рівна і плоска, практично рівнинна, однак, далеко є натяк на невелику пагорбкуватість. Це якась контрастність ближнього і дальнього планів. Також їх протиставлення полягає в відчутною прозорості повітря – там, далеко ще відчувається, що йде дощ непрохідною стіною, такий, від якої навіть утворився туман. Але контраст не тільки в цих двох планах: ліва і права частини різко розрізняються зображенням форм. Так, зліва невелика височина. Вона дає відчуття, що ось-ось з’явиться щось дивовижне й загадкове, дає надію не тільки на зміну погодних умов, але і на зміну внутрішнього настрою, душевного стану.
Художник не обмежується зображенням зміни погодних умов. Ми бачимо ще дві діючі “особи” на полотні, яких об’єднує самотність – стежинка, колись вторована, мабуть, сільськими хлопчаками, що перетинає навскоси галявину, і дерево – розлога, широка, що стоїть віддалік. Воно, ніби відставши від інших, прагне якнайшвидше вийти з незатишною зони, накритій хмарою і зрошеній дощем.
Хмара – безумовно, головна дійова “особа” картини. Від неї залежить настрій, стан навколишньої дійсності, вона – “вершитель доль”. Але, як відомо, природа її мінлива. Тільки що була і нема, поступається місцем яскравому, життєствердного сонечку, яке своїми променями зайняло набагато більший простір…
8 клас. 5 клас.
