Написано це філософський вірш Пушкіним напередодні свого тридцятиліття.
Вірш російського класика показує його філософське ставлення до життя. Важливо, що воно усвідомлюється самим поетом в молодості. Тобто коли інші молоді тільки веселяться, ні про що не думаючи, він вже розмірковує про життя. Про життя і смерть, про зміну поколінь, про тлінність буття… Звичайно, це не може не виражатися в його відношенні до навколишнього. Як показано у вірші, при вигляді немовляти Пушкін думає, що той цілком може прийти йому на зміну. Коли бачить галасливу юрбу однолітків, Олександр Сергійович уявляє, що над ким-то вже занесений меч. А вони ще ні про що не задумалися: ні про сім’ю (батьків і дітей), ні про своє призначення, про розумінні цього світу.
У вірші багато перерахувань. Наприклад, поет розмірковує і в храмі, і на вулицях. Кожен день, кожен рік проводжає поет роздумами. Філософські думки приходять і при погляді на старий дуб, адже він жив і батька поета, і раніше… і він цілком переживе поета і його дітей. Недарма у вірші це дерево називається «патріарх лісів». До речі, природу, переживає і людей, і комах, і цивілізації, Пушкін називає байдуже прекрасною.
Ближче до кінця вірша Пушкін задається питаннями, на які його нащадки знають відповіді. Він запитує, як і де загине. Не, як припускав, у запалі бою, але і не в хладе старості. Єдине бажання патріота – не померти на чужині. Він хотів би, щоб біля його могили грала молода життя, говорячи про дітей, про тварин і рослини, про весну… Про радість нового життя, в цілому.
Відомо, що поета суспільство вважало легковажним гульвісою. Однак це вірш доводить, що навіть у юнацькій гарячковості, в радості молодого життя Пушкін, дійсно, залишався поетом і мислителем.
