Цей невеликий розповідь А. П. Чехова оповідає про нелегку і трагічну долю простого селянського хлопця. Центральне місце у творі займає сцена, коли сирітка пише листа до свого улюбленого дідуся. Між рядків його ми читаємо спогади Ваньки, героя оповідання, про своїх кращих днями.
Був переддень Різдва, коли хлопчик вирішив написати цей лист. Для цього йому довелося чекати часу, коли господарів не буде вдома. З перших же рядків Ваня починає благати дідуся забрати його назад у село. Життя його дуже важка. На нього звалюється чимало турбот. Хлопчик повинен няньчити панської дитини. Якщо ж що він робив не так, то його били за це. Причому, господарям було все одно, що перед ними був лише дев’ятирічна дитина.
Хлопчику діставалося. В добавок ще він був позбавлений можливості висипатися, та й годували його бідно. З рядків, написаних ним діду, видно, наскільки похмура і непосильна для нього таке життя.
В протиставлення його нинішнім господарям, згадує автор про тих панів, у яких він жив раніше. Мати Вані померла. А при житті вона, мабуть, мала розташуванням господарів. Адже поки вона була жива і служила покоївкою, до її сина ставилися добре. Панночка годувала його цукерками і навіть навчила трохи грамоті і танців.
А після смерті матері і видворили Ваню на початку в кухню до діда, а потім до Москви на навчання до шевця.
Чимало гірких моментів ми бачимо, читаючи це оповідання. У ньому описана доля нікому невідомого селянської дитини. Таких доль було безліч тоді в царській Росії. Герой твору – всього лише один з тієї безлічі нещасних дітей, позбавлених і дитинства та права вибору в чому б то не було. Це була доля кріпацтва. Доля цих людей повністю залежала від волі їх панів. І, пізнавати свою частку починали вони з ранніх дитячих років.
Прикладом цього і є кілька епізодів з життя героя оповідання. Їх цілком достатньо для того, щоб судити про його життя. І, навряд чи вона буде іншою. Що ще гірше, так це те, що далеко не всі діти простолюдин доживали до зрілого віку, змучені такими обставинами.
І сам Ванька пише дідуся про те, що він помре, якщо той його назад не забере. Він готовий був би й пішки піти з ненависного йому будинку. Так у бідолахи не було навіть чобіт, а взимку по морозу босим не підеш далеко.
Між усім цим, варто відзначити, що Ваня – хлопчик спостережливий і допитливий. Живучи в такій нелегкій життям, він встигав розглядати московські лавки з рушницями і вудками. Та й, по всій видимості, до навчання був він здатний. Не будь вирішена його доля, він міг змінити своє життя. Однак, шляху йому всі закриті.
Найбільшу смуток викликає самий фінал оповідання. Опустивши лист у поштову скриньку і повернувшись в будинок, Ванька засинає сном спокійним. Він щасливий. Адже дідусь, прочитавши про всі його жалі, неодмінно приїде за ним. Уві сні бачить хлопчик свого діда, який читає кухаркам лист від онука. Але, тільки одному Ванька невідомо, що воно не може прийти за адресою «на село дідусеві Костянтину Макарычу».
Варіант 2
А. П. Чехів (А. Чехонте) багато творів присвятив опису життя звичайних людей. Він розповів про їх легкому існування. Одне з таких творів є оповідання «Ванька». Воно було написано в 1886 році, опубліковано в «Петербурзької газеті» в розділі «Різдвяні оповідання». Входить в підручники з літератури і є класикою.
Антон Павлович описав важке життя маленької людини – дев’ятирічного селянського хлопчика Ваньки Жукова. Він з сумом згадує минуле життя в будинку панів Живаревых. Панночку Ольгу Гнатівну, яка пригощала хлопчика льодяниками, навчила його писати, читати, рахувати і танцювати кадриль. Але все змінилося після смерті матері, яка працювала у хаті прислугою, Ванька був відданий в навчання шевцеві Аляхину.
На Різдво, коли господарі йдуть в церкву, Ванька вирішує написати лист дідові і розповісти про свою нелегку долю. Він скаржиться на важке життя у хаті шевця. Годують погано: вранці хліб, обід каша, ввечері хліб, а чай і щі господарі «трескают самі». Хлопчика б’ють, над ним насміхаються підмайстри і посилають в шинок по горілку. Ночами йому доводиться качати люльку з сумували дитиною. Одного разу Ванька заснув над колискою, і господар влаштував «прочуханку». Останньою краплею було покарання господині за те, що хлопчина неправильно чистив оселедець.
У листі, крім скарг він розповідає про життя в Москві, про торгових лавках, про риболовні гачки, дорогих рушницях, якими там торгують, про достаток м’ясних продуктів у крамницях. Чехов малює Ваньку як наглядової та допитливого хлопчика.
Сидячи над листом, Ванька згадує діда, невисокого, худорлявого, верткого старигана шістдесяти п’яти років. З вічно п’яними очима і посмішкою особою. Він служить сторожем в хазяйському будинку. Вночі, загорнувшись в кожух, стукаючи калаталом, він обходить маєток. За ним по п’ятах слідують постаріла Каштанка і верткий, чорний, ласкавий В’юн. Вдень він спить на кухні, або жартує з куховарками.
Хлопчина обіцяє діду, терти тютюн, молитися богу за його здоров’я. Готовий терпіти покарання, чистити чоботи прикажчика, працювати підпасичів. Лише б дід приїхав і забрав його з ненависного будинку.
Дописавши лист, Ванька склав листок, вклав у конверт. Трохи подумавши, написав адресу:
На село дідусеві.
Потім додав:
Костянтину Макарычу.
Лист відніс в поштову скриньку. Заспокоївшись, заколисаний надіями, він заснув. Уві сні він побачив діда, читав кухаркам лист, В’юна, крутилися біля ніг і виляющего хвостом.
Читаючи розповідь, розумієш, що лист з такою адресою ніколи не дійде до адресата. Костянтин Макарич не приїде. Життя хлопчика сироти не зміниться.
