Аналіз вірша Пушкіна пам’ятник
Вірш А. С. Пушкіна «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…» підводить певний підсумок творчості поета. Поет аналізує, що він зробив і як це вплине на інших людей. Вірш написано в останні роки життя поета в 1836 році.
Це вірш розкриває важливу тему у творчості А. С. Пушкіна – божественне покликання поета – пророка. Поет – це не просто людина, яка викриває свої думки в риму. Він є намісником бога на Землі, пророком, який розповідає людям про сьогоденні, минулому і майбутньому. Саме тому автор ставить себе вище суспільства, держави і царя. Він підносить свій пам’ятник вище «Олександрійського стовпа». Тобто поет вказує на те, що навіть перемога над Наполеоном у 1812 році блідне поряд з його творами.
Поет говорить про те, що він завжди залишиться живим, бо його душа ув’язнена в рядки залишиться на вустах людей. Його будуть називати «всяк сущий в ній мова». Тут поет піднімає не тільки питання про свою велич, але і про велич своєї рідної країни. Він порівнює себе з нею і говорить, що як велика країна, так само великий і він.
Так само поет вказує на те, що він непокірливий нікому, крім «веління Божого». Поет навіть не користується метафорами, він відкрито говорить про свою непокірну голову. У рядках цього твору видно, що автор вірний тільки своїм божественним покликанням, і вважає, що його творчість незалежно не від кого.
Він передбачає свою долю, говорить, що його творчість залишиться у вічності. Що найголовніше, для цього вірш, що А. С. Пушкін вважає, не важливим те, як до нього будуть ставитися, і що будуть говорити про його творчість: «Хвалу і наклеп приймай байдуже». А головне проголошує те, що не «треба оскаржувати дурня». Останні рядки твору можна пов’язати з заповітами для майбутніх поетів, які будуть продовжувати його справи: «Велінням божу, про муза, будь слухняна». Тут знову виникає мотив підкорення лише божественною силою.
Аналіз вірша Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний… за планом
