Аналіз вірша «Не шкодую, не кличу, не плачу…» Сергія Єсеніна
«Не шкодую, не зову, не плачу» радянський поет Сергій Єсенін у жанрі елегії написав в 1921 році, знаходячись під враженням, як зазначає С. А. Толстой, прочитаного ним вперше ліричного відступу «Мертвих душ».
Одночасно, проглядається ремінісценція пушкінської «Осені», – «Пишне природи увяданье». Втім, осінь, будучи дуже яскравою алегорією заходу і старості, досить символічно взята Єсеніним не залежно від творчості Пушкіна, і являє собою якесь єднання людського і природного.
Вірш побудовано антитезно: все, що було таким свіжим і юним, і минуло, протиставлено «холодного» і безынтересному справжньому, а молодість і весна – осені і початкового етапу зрілості.
У всьому «Не шкодую, не кличу» відчувається туга і приреченість поета, говорить вустами ліричного героя. Туга про що йде молодості і швидкому ході часу, який він раптово почав відчувати.
Втім, крізь приреченість і тугу все одно відчувається деякий смиренність і спокій, смуток світла і не змішана з озлобленням від втрат, за яким герой тужить: «Не шкодую, не зову, не плачу».
Даний поет немов сухо констатує, перераховуючи те, що так було цінне і чим жив ще зовсім недавно:
чуйне на все нове і прекрасне, серце, бо воно «зворушено холодком»;
юнацька безпосередність і легкість («Не заманить шлятися босоніж»).
Образ рожевого коня взято Єсеніним як символ нездійсненних юнацьких мрій, що межують з самообманом.
У «проскакав» вбачається драматична аналогія з швидкоплинністю часу і скороминущість щастя.
Передостанні рядки вірша стає апогеєм оповідання, повного жалю і примирення з неминучим: «Всі ми в цьому світі тлінні…».
Точкою ставиться благословення поета нерозривності життя і смерті, а точніше, благословення всьому, що проходить свій життєвий шлях як якесь сподвижничество вже в силу того, що шлях закінчується неодмінною смертю.
Аналіз вірша Не шкодую, не кличу, не плачу… за планом
