Російська латиниця
Перші випадки використання латиниці для писемності східнослов’янських мов відносяться до періоду XVI-XVII століть, коли латиниця з’являлася в документах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.
Пізніше вже на території Російської держави неодноразово порушувалося питання про зміну кирилиці на латиницю. Спочатку ця думка з’явилася в Петра I, який на тлі економічних перетворень європейського ухилу задумав і мовну реформу. Однак Петро так і не виконав це своє бажання.
Ще більше посилилися заклики до зміни алфавіту в XIX столітті. Особливо за це виступали представники течії “західників”. І знову ж, ніякої зміни алфавіту не було. Адже у противників латиниці було багато прихильників. В тому числі і міністр Уваров, автор теорії офіційної народності. Введення латиниці, на думку противників переходу, означало б втрату культурної унікальності.
Після жовтневої революції більшовики планували всі народності перевести на латиницю. Було запропоновано кілька варіантів для російської мови. Однак період “латинізації” швидко закінчився, і в керівництві СРСР почали навпаки переводити всі мови на кирилицю. Після цього питання зміни алфавіту в СРСР був закритий.
Після падіння комуністичного режиму також неодноразово піднімалося питання паралельного обігу кириличного алфавіту з латинським, як в тому ж Узбекистані, однак громадськість блокувала такі пропозиції. Незважаючи на всю неоднозначність цього питання, введення латинського алфавіту могло б бути корисним для російської мови. Це зробило б його відкритим для подальшої культурної експансії. Але запровадження латиниці в російській мові є і невеликий мінус – старшому поколінню буде важко зрозуміти, як писати латинськими літерами.
