Це вірш Тютчева починається і закінчується однією строфою. Це відомі рядки, де любов дорівнює вбивства, де людина чомусь губить те, що йому найдорожче. Або тих, хто… Можливо, це психологічний надлишок почуттів – дуже сильна любов перегорає з часом. Людина не може постійно перебувати на піку своїх почуттів, весь час бути в “дурмані любовному”. І наскільки сильною була пристрасть, настільки сильний і “відлив почуттів”. І ніби пелена спадає. А це була лише захисна реакція від божевілля.
Ось у цьому вірші автор звертається до чоловіка, як до одного на “ти”. Поет докоряє цієї людини, який пишався своєю перемогою над жінкою. І через рік, як у казці “сон порожній”, від тої жінки ніби нічого не залишилося. Це стосується і зовнішності: немає вже рум’янцю, ні усмішки, очі не сяють… І всі оточуючі теж це помічають!
Тютчев підкреслює, що любов цього чоловіка для нещасної стала вироком, що їх зустріч була фатальною. Зазвичай обидва винні в проблемі, але тут поет звинувачує все ж чоловіка за ганьбу, що обрушився на жінку незаслужено – з його вини. Створений образ нагадує Печоріна, який погубив стільки жінок (герой твору Лермонтова).
Сльози цієї жінки випалили все, опалили – моторошне порівняння. Зрозуміло, що це не сльози радості, а болю і туги. Мабуть, чоловік погано, вже зверхньо ставився до “своїй” жінці.
Її тепер сумний образ порівнюється з тією, якою вона була. Живий погляд, речі, сміх… і автор ставить багато питань про те, куди все це пішло. Її юність, безтурботність і красу він порівнює з коротким північним влітку.
Після літа прийшли з цим чоловіком страждання. Їй залишалися перші щасливі спогади, але поет з сумом зауважує, що і вони змінили. А вони могли змінити, якщо тільки він змінив, якщо її обранець тоді на самому початку не був щирим або просто знецінив те почуття нинішньою поведінкою. І так чарівність з її душі пішло, але ще і натовп її засудила. Нахлинула хвиля і втоптала в болото всі квіти душі. Дуже сильна метафора, яка змушує здригнутися.
У підсумку мук тільки попіл – жорстокість, злість. Тут вже немає розради, не залишається навіть сліз полегшення.
Але і чоловіка він не може звинувачувати повністю в цій біді. Всьому виною пристрасті.
Звичайно, у вірші середини дев’ятнадцятого століття сучасний читач зустрічає щоки, і очі, і подібне. Слова зрозумілі, але дещо застарілі й урочисті.
Аналіз вірша Як убивчо ми любимо за планом
