Це вірш, написаний у формі монологу, розкриває почуття поета, що переповнюють його, під час прогулянки. Описуючи навколишню природу, автор говорить про вражаючою її красу і досконалість. Вона пробуджує в ньому образ чогось непорушного, не терпить суєти. Але сам він, знаходиться серед усього цього пишноти, відчуває себе тут зайвим і думки його пофарбовані сумом і печаллю.
Авторові хочеться зрозуміти, чому замість гармонійного умиротворення і спокою, у нього на душі тоскно й тяжко.
Поет починає шукати причину в собі, задає питання і сам же чесно на них відповідає. Це розповідь глибоко відчуває, самотньої людини, яка вже нічого не чекає від життя, і хоче, як ця велична природа, стати вільним і спостерігати за всім зі сторони.
Лермонтов вірив у зумовленість долі, і, як багато пишуть, несвідомо шукав смерті. Може це і так. Але в результаті всього того, що відбувалося з ним, він написав і обдарував нащадків чудовими зразками поетичної лірики, досі зворушує читачів своєю проникливістю.
Написане незадовго до загибелі, вірш точно передає тодішній душевний стан поета. До тридцяти шести років він зрозумів всю марність вживаються ним зусиль. Йому здавалося, що час великих перемог пройшло, він народився надто пізно і не потрібен своєму часу. Так сталося, що це твір стало б його заповітом, написаним у віршах. Михайло Юрійович похований у себе на батьківщині в селі Тархани, і як він писав в останніх рядках, поруч з його могилою стоїть величезний, старий дуб.
