Ніж живий театр
Така форма розподілу доходу від вистави швидко прижилася. Вона передбачала виплату всієї суми певній особі або особам за вирахуванням витрат на проведення вистави.
А варіанти були різні: в театральному середовищі є поняття “повний бенефіс”, “напівбенефіс”, “четвертьбенефис” і так далі. Головних дійових осіб в одному спектаклі могло бути кілька, і це не тільки актори чи співаки. Бенефіс міг проводитися в честь композитора, драматурга, працівників театру.
Глядач, який заплатив за квиток, зазвичай не замислюється про те, як розподіляються надійшли в театральну касу кошти. Для цього завжди існували антрепренер, дирекція, контора імператорських театрів, міністерства культури, різного роду агенти та менеджери. До речі, великий російський драматург А. Н. Островський брав участь у реорганізації театрального управління в Росії. Видані його нотатки “Про нагородних бенефисах”.
Російський дореволюційний театр – це не тільки імператорський чи кріпак театр. У XIX столітті існував приватний театр, де часом антрепренери безбожно обкрадали акторів. В. І. Немирович-Данченко свідчив, що зустрічав в провінції артистів, яким по милості наймача доводилося грати тільки за їжу. Театр Карабаса-Барабаса – не така вже й вигадка.
Коли ж адміністрація театру була на висоті, то і оплата праці акторів відповідала їх рівня. Бенефіс – це не тільки разова допомога у важких обставинах. Він існував як певна частина платні, про нього при прийомі в театр актор міг заздалегідь домовитися. “Дохідні” вистави ділилися на контрактні та нагородні.
