Творча діяльність
Для багатьох Савінков – не тільки терорист і есер, але і письменник. Всерйоз літературою він почав займатися в 1902 році. Його перші опубліковані оповідання, написані під впливом польського прозаїка Станіслава Пшибишевського, критикував Гіркий.
У 1903 році в його новелі “В сутінках” вперше з’являється революціонер, який відчуває огиду до того, що робить, переживає, що вбивати – це гріх. В подальшому на сторінках його творів можна регулярно спостерігати своєрідний спір літератора з революціонером про допустимість крайніх заходів задля досягнення мети. У Бойовий організації есерів вкрай негативно ставилися до його літературним досвідом, у результаті вони стали однією з причин його повалення.
Починаючи з 1905 року пише багато спогадів Борис Савінков, описуючи буквально по гарячих слідах знамениті теракти, здійснені Бойовою організацією есерів. Вперше окремим виданням ці “Спогади терориста” були опубліковані в 1917 році, після цього неодноразово перевидавалися. Революціонер Микола Тютчев зазначав, що в цих мемуарах Савінков-письменник запекло сперечається з Савінковим-революціонером, в кінцевому підсумку доводячи свою правоту, неприпустимість крайніх заходів для досягнення мети.
У 1907 році починає тісно спілкуватися в Парижі з Мережковським, який стає своєрідним наставником у всій подальшій діяльності письменника. Вони активно обговорюють релігійні погляди та ідеї, ставлення до революційного насильства. Саме під впливом Гіппіус і Мережковського Савінков пише повість “Кінь блідий” в 1909 році, яку публікує під творчим псевдонімом Ст. Ропшин. В основі сюжету лежать реально події, що відбувалися з ним або в його оточенні. Наприклад, це вбивство терористом Каляевым великого князя Сергія Олександровича, яким сам Савінков безпосередньо керував. Описуваним подіям автор надає досить апокаліптичну забарвлення, яку задають вже в самій назві своєї повісті. Він проводить ретельний психологічний аналіз середньостатистичного терориста, проводячи паралель з надлюдиною Ніцше, але який при цьому важко отруєний власної рефлексією. У стилістиці цього твору можна спостерігати явний вплив модернізму.
Серед есерів повість викликала глибоке невдоволення і критику. Багато хто визнав образ головного героя наклепницьким. Ця здогадка підживлювалася тим фактом, що сам Савінков до останнього підтримував попереднього лідера Бойової організації Азефа, викритого в кінці 1908 року.
У 1914 році вперше окремим виданням виходить роман “Те, чого не було”. Його знову критикують партійні соратники. На цей раз, врахувавши слабкість вождів революції, тематику провокацій і гріховності терору, Савінков робить головним героєм кається терориста, як і у своєму ранньому оповіданні “В сутінках”.
У 1910-х роках у пресі з’являються вірші Бориса Савинкова. Їх друкують в різних збірниках та журналах. У них переважають ніцшеанські мотиви його ранніх прозових творів. Примітно, що за життя не збирав власних віршів, вже після його смерті в 1931 році збірка під нехитрою назвою “Книга віршів” випустила Гіппіус.
Ходасевич, який в той момент перебував у протистоянні з Гіппіус, підкреслював, що у віршах Савінков зводить трагедію терориста до істерики слабкого невдахи середньої руки. Критикує поетична творчість Бориса Вікторовича навіть Адамович, який був близький до естетичним поглядам Мережковских.
З 1914 по 1923 роки Савінков практично повністю залишає художню літературу, концентруючись на публіцистиці. Його відомі нариси того періоду – “У Франції під час війни”, “До справи Корнілова”, “З діючої армії”, Боротьба з більшовиками”, “За батьківщину і свободу”, “Напередодні нової революції”, “На шляху до “третьої” Росії”, “Російська народна добровольча армія в поході”.
У 1923 році, перебуваючи у Парижі, він пише продовження повісті “Кінь блідий” під назвою “Кінь вороною”. В ній діє той же головний герой, знову вгадується апокаліптична символіка. Дія перенесена в роки Громадянської війни. Події розгортаються і в тилу, і на передовий.
У цьому творі свого головного героя Савінков називає полковник Жорж. В основі сюжету похід Булак-Балаховича на Мозир, який відбувся в кінці 1920 року. Савінков тоді командував Першим полком.
Друга частина написана на основі розповідей полковника Сергія Павловського, якого сам письменник у 1921 році призначив на чолі повстанських і партизанських загонів на польському кордоні.
Завершує повість третя частина, яка присвячена підпільній роботі Павловського в Москві в 1923 році.
Останнім твором Савинкова стала збірка оповідань, написаний у в’язниці на Луб’янці. У ньому він сатирично змальовує життя російських мігрантів.
