Містечко Б., що складається з двох-трьох кривих вулиць, спить непробудним сном. У застиглому повітрі тиша. Чути лише, як десь далеко, має бути за містом, рідким, захриплим тенорком гавкає собака. Скоро світанок.
Всі давно вже заснула. Не спить тільки молода дружина провізора Черномордика, власника б – ської аптеки. Вона лягала вже три рази, але сон вперто не йде до неї – і невідомо від чого. Сидить вона біля відкритого вікна, в одній сорочці, і дивиться на вулицю. Їй душно, нудно, прикро… так прикро, що навіть плакати хочеться, а чого – знову-таки невідомо. Якийсь клубок лежить в грудях і то і справа підступає до горла… Ззаду, в декількох кроках від аптекарки, прикорнув до стіни, солодко хропе сам Черномордик. Жадібна блоха вп’ялася йому в перенісся, але він цього не відчуває і навіть посміхається, так як йому сниться, ніби все в місті кашляють і безперервно купують у нього краплі датського короля. Його не розбудиш тепер ні уколами, ні гармати, ні ласками.
Аптека знаходиться майже біля краю міста, так що аптекарше далеко видно поле… Вона бачить, як мало-помалу біліє східний край неба, як він потім червоніє, ніби від великої пожежі. Несподівано з-за віддаленого чагарнику виповзає велика, широколицая місяць. Вона красна (взагалі місяць, вилазячи з-за кущів, завжди чомусь буває жахливо сконфужена).
Раптом серед нічної тиші лунають чиїсь кроки і брязкіт шпор. Чуються голоси.
“Це офіцери від справника в табір йдуть”, – думає аптекарка.
Трохи згодом показуються дві постаті в білих офіцерських кітелях: одна велика і товста, інша поменше і тонше… Вони ліниво, нога за ногу, плетуться уздовж забору і голосно розмовляють про щось. Поровнявшись з аптекою, обидві фігури починають йти ще тихіше і дивиться на вікна.
– Аптекою пахне… – каже тонкий. – Аптека і є! Ах, пам’ятаю… минулого тижня я тут був, касторку купував. Тут ще аптекар з кислим обличчям і з ослячою щелепою. Ось, панове, щелепу! Такий саме Сампсон филистимлян бив.
– М-да… – каже товстий басом. – Спить фармація! І аптекарка спить. Тут, Обтесов, аптекарка гарненька.
– Бачив. Мені вона дуже сподобалася… Скажіть, доктор, невже вона в змозі любити цю ослячу щелепу? Невже?
– Ні, ймовірно, не любить, – зітхає лікар з таким виразом, ніби йому шкода аптекаря. – Спить тепер матуся за віконцем! Обтесов, а? Розкинулася від спеки… напіввідкритий ротик… і ніжка з ліжка звісилася. Чай, бовдур аптекар в цьому добре нічого не розуміє… Йому либонь що жінка, що бутель з карболкою – все одно!
– Знаєте що, доктор? – говорить офіцер, зупиняючись, – Давайте зайдемо в аптеку і купимо чого-небудь! Аптекаршу, бути може, побачимо.
– Вигадав – вночі!
– А що ж? Адже вони і вночі зобов’язані торгувати. Голубчику, войдемте!
– Мабуть…
Аптекарка, сховавшись за фіранку, чує сиплий дзвінок. Озирнувшись на чоловіка, який хропе так само солодко і посміхається, вона накидає на себе плаття, вдягає туфлі на босу ногу і біжить в аптеку.
За скляними дверима видно дві тіні… Аптекарка припускає вогню в лампу і поспішає до дверей, щоб відімкнути, і їй не нудно, і не прикро, і не хочеться плакати, а тільки сильно стукає серце. Входять товстун-доктор і тонкий Обтесов. Тепер вже їх можна розглянути. Толстобрюхий доктор смугл, бородатий і неповороткий. При кожному найменшому русі на ньому тріщить кітель і на обличчі виступає піт. Офіцер же розов, безус, женоподобен і гнучкий, як англійська хлист.
– Що вам завгодно? – запитує їх аптекарка, притримуючи на грудях сукню.
– Дайте… е-е-е на п’ятнадцять копійок м’ятних коржів!
Аптекарка не поспішаючи дістає з полиці банку і починає вішати. Покупці, не блимаючи, дивляться на її спину; доктор мружиться, як ситий кіт, а поручик дуже серйозний.
– Перший раз бачу, що дама в аптеці торгує, – говорить доктор.
– Тут немає нічого особливого… – озивається аптекарка, скоса поглядаючи на рожеве обличчя Обтесова. – Чоловік мій не має помічників, і я йому завжди допомагаю.
– Тек-с… А у вас миленька аптечка! Скільки тут різних цих… банок! І ви не боїтеся обертатися серед отрут! Бррр!
Аптекарка запечатує пакетик і подає його лікаря. Обтесов подає їй пятиалтынный. Проходить півхвилини в мовчанні… Чоловіки переглядаються, роблять крок до дверей, потім знову переглядаються.
– Дайте на десять копійок соди! – говорить доктор.
Аптекарка знову, ліниво й повільно рухаючись, простягає руку до полиці.
– Чи немає тут, в аптеці, чого-небудь такого… – бурмоче Обтесов, ворушачи пальцями, – чого-небудь такого, знаєте, алегоричного, який-небудь живлющої вологи… зельтерской води, чи що? У вас є зельтерская вода?
– Є, – відповідає аптекарка.
– Браво! Ви не жінка, а фея. Складете-ка нам пляшечки три!
Аптекарка квапливо запечатує соду і зникає у темряві за дверима.
– Фрукт! – говорить доктор підморгуючи. – Такого ананаса, Обтесов, і на острові Мадейрі не знайдете. А? Як ви думаєте? Однак… чуєте хропіння? Це сам пан аптекар изволят спочивати.
Через хвилину повертається аптекарка і ставить на прилавок п’ять пляшок. Вона тільки що була в погребі, а тому красна і трошки схвильована.
– Тсс… тихіше, – каже Обтесов, коли вона, раскупорив пляшки, упускає штопор. – Не стукайте так, а то чоловіка розбудіть.
– Ну, так що ж, якщо і розбуджу?
– Він так солодко спить… бачить вас у сні… За ваше здоров’я!
– І до того ж, – басіт доктор, отрыгивая після зельтерською, – чоловіки така нудна історія, що добре б вони зробили, якщо б завжди спали. Ех, до цієї – водиці та винця б червоненького.
– Чого ще видумали! – сміється аптекарка.
– Чудово! Шкода, що в аптеках не продають спиритуозов! Втім… ви ж повинні продавати вино як ліки. Є у вас vinum gallicum rubrum? [червоне французьке вино? (лат.)]
– Є.
– Ну, ось! Подавайте нам його! Чорт його забирай, тягніть його сюди!
– Скільки вам?
– Quantum satis!.. [Скільки потрібно!.. (лат.)] Спочатку ви дайте нам у воду по унцу, а потім ми побачимо… Обтесов, а? Спочатку з водою, а потім вже per se… [саме по собі… (лат.)]
Доктор і Обтесов сідають до прилавка, знімають кашкета і починають пити червоне вино.
– А вино, треба зізнатися, препаскуднейшее! Vinum plochissimum. Втім, у присутності… е-е-е… воно здається нектаром. Ви чудові, добродійко! Цілу вам подумки ручку.
– Я дорого дав би за те, щоб зробити це не подумки! – каже Обтесоб. – Чесне слово! Я віддав би життя!
– Це вже ви залиште… – каже пані Черномордик, спалахуючи і роблячи серйозне обличчя.
– Яка, однак, ви кокетка! – тихо регоче доктор, дивлячись на неї спідлоба, плутовски. – Очі так і стріляють! Піф! паф! Вітаю: ви перемогли! Ми вражені!
Аптекарка дивиться на їх рум’яні особи, слухає їх балаканину і скоро сама пожвавлюється. О, їй вже так весело! Вона вступає в розмову, регоче, кокетує і навіть, після довгих прохань покупців, випиває унца два червоного вина.
– Ви б, офіцери, частіше в місто з таборів приходили, – каже вона, – а то тут жах яка нудьга. Я просто вмираю.
– Ще б! – жахається лікар. – Такий ананас… диво природи – в глушині! Чудово висловився Грибоєдов: “В глушину! в Саратов!” Однак нам пора. Дуже радий познайомитися… досить! Скільки з нас?
Аптекарка піднімає до стелі очі і довго ворушить губами.
– Дванадцять рублів сорок вісім копійок! – каже вона.
Обтесов виймає з кишені товстий гаманець, довго риється в пачці грошей і розплачується.
– Ваш чоловік солодко спить… бачить сни… – бурмоче він, потиснувши на прощання руку аптекарки.
– Я не люблю слухати дурниць…
– Які ж це дурниці? Навпаки… це зовсім не дурниці… Навіть Шекспір сказав: “Блаженний, хто змолоду був молодий!”
– Пустіть руку!
Нарешті, покупці, після довгих розмов, цілують у аптекарки ручку і нерішуче, немов роздумуючи, чи не забули чого-небудь, виходять з аптеки.
А вона швидко біжить у спальню і сідає у вікна. Їй видно, як доктор і поручик, вийшовши з аптеки, ліниво відходять кроків на двадцять, потім зупиняються і починають про щось шепотітися. Про що? Серце у неї стукає в скронях теж стукає, а чому – вона і сама не знає… Б’ється серце сильно, точно ті двоє, шепчась там, вирішують його долю.
Хвилин через п’ять доктор відокремлюється від Обтесова і йде далі, а Обтесов повертається. Він проходить повз аптеки раз, другий… То зупиниться біля дверей, то знову покрокував… Нарешті, обережно дзвякає дзвінок.
– Що? Хто там? – раптом чує аптекарка голос чоловіка. – Там дзвонять, а ти не чуєш! – каже аптекар строго. – Що за безлад!
Він встає, одягає халат і, хитаючись у напівсні, човгаючи туфлями, йде в аптеку.
– Чого вам…? – запитує він у Обтесова.
– Дайте… дайте на п’ятнадцять копійок м’ятних коржів.
З нескінченним сопеньем, позіхаючи, засинаючи на ходу і стукаючи колінами об прилавок, аптекар лізе на полицю і дістає банку…
Через дві хвилини аптекарка бачить, як Обтесов виходить з аптеки і, пройшовши кілька кроків, кидає на курну дорогу м’ятні коржі. З-за рогу назустріч йому йде доктор… Обидва сходяться і, жестикулюючи руками, зникають у ранковому тумані.
– Як я нещасна! – каже аптекарка, зі злістю дивлячись на чоловіка, який швидко роздягається, щоб знову влягтися спати. – О, яка я нещасна! – повторює вона, раптом заливаючись гіркими сльозами. – І ніхто, ніхто не знає…
– Я забув п’ятнадцять копійок на прилавку, – бурмоче аптекар, укриваючись рядном. – Сховай, будь ласка, в конторку…
І одразу ж засинає.
——————–
1886
