Чехов Переполох читати текст

Машенька Павлецкая, молоденька, ледь тільки кончившая курс інститутка, повернувшись з прогулянки в будинок Пушкіних, де вона жила гувернанток, застала незвичайний переполох. Отворявший їй швейцар Михайло був схвильований і червоний, як рак.

Згори долинав шум.

“Ймовірно, з господинею припадок… – подумала Марійка, – або з чоловіком посварилася…”

В передній і в коридорі зустріла вона покоївок. Одна покоївка плакала. Потім Машенька бачила, як з дверей її кімнати вибіг сам господар Микола Сергійович, маленький, ще не старий чоловік з обрюзгшим особою і з великою лисину. Він був красен. Його пересмикувало… Не помічаючи гувернантки, він пройшов повз неї і, піднімаючи вгору руки, вигукнув:

– О, це жахливо! Як нетактовно! Як безглуздо, дико! Бридко!

Машенька увійшла в свою кімнату, і тут їй в перший раз в житті довелося випробувати у всій гостроті почуття, яке так знайоме людям залежним, безмовним, що живуть на хлібах у багатих і знатних. В її кімнаті робили обшук. Господиня Федосія Василівна, повна, плечиста дама з густими чорними бровами, простоволосая і незграбна, з ледве помітними вусиками і з червоними руками, обличчям і манерами схожа на просту бабу-куховарку, стояла біля її столу і вкладала назад в робочу сумку клубки вовни, клаптики, папірці… Очевидно, поява гувернантки було для неї несподівано, так як, озирнувшись і побачивши її бліде, здивоване обличчя, вона злегка зніяковіла й пробурмотіла:

– Pardon, я… я ненароком розсипала… зачепила рукавом…

І, сказавши ще щось, мадам Пушкіна зашурхотів шлейфом і вийшла. Машенька обвела здивованими очима свою кімнату і, нічого не розуміючи, не знаючи, що думати, знизала плечима, похолола од страху… Що Федосія Василівна шукала в її сумці? Якщо дійсно, як вона каже, вона ненароком зачепила рукавом і розсипала, то навіщо ж вискочив з кімнати червоний і схвильований Микола Сергійович? Навіщо біля столу злегка висунутий один ящик? Скарбничка, в яку гувернантка ховала гривеники і старі марки, була отперта. Її отперли, але замкнути не зуміли, хоча і исцарапали весь замок. Етажерка з книжками, поверхню столу, постіль – все носило на собі свіжі сліди обшуку. І кошика з білизною теж. Білизна було складено акуратно, але не в тому порядку, в якому залишила його Машенька, йдучи з дому. Обшук, значить, був справжній, справжнісінький, але до чого він, навіщо? Що сталося? Машенька згадала хвилювання швейцара, переполох, який все ще тривав, заплакану покоївку; не мало все це зв’язки з колишнім у неї обшуком? Не замішана вона в якомусь страшному справі? Машенька зблідла і вся холодна опустилася на кошик з білизною.

В кімнату ввійшла покоївка.

– Ліза, ви не знаєте, навіщо це мене… обшукували? – запитала у неї гувернантка.

– У панночки пропала брошка у дві тисячі… – сказала Ліза.

– Так, але навіщо ж мене обшукувати?

– Всіх, панночка, обшукували. І мене все обшукали… Нас роздягали всіх догола і обшукували… А я, панночка, от як перед богом… Не те щоб ихнюю брошку, але навіть до туалету близько не підходила. Я і в поліції те ж скажу.

– Але… навіщо ж мене обшукувати? – продовжувала дивуватися гувернантка.

– Брошку, кажу, вкрали… Бариня сама своїми руками все обмацала. Навіть швейцара Михайлу самі обшукували. Чистий сором! Микола Сергійович тільки дивиться так кудкудакає, як курка. А ви, баришня, марно це тремтіть. У вас нічого не знайшли! Якщо не ви брошку взяли, так вам і боятися нічого.

– Але ж це, Ліза, низько… образливо! – сказала Марійка, задихаючись від обурення. – Адже це підлість, ницість! Яке вона мала право підозрювати мене і ритися в моїх речах?

– В чужих людях живете, панночка, – зітхнула Ліза. – Хоч ви й панночка, а все ж… як би прислуга… Це не те, що у тата з мамою жити…

Машенька повалилася на ліжко і гірко заридала. Ніколи ще над нею не робили такого насильства, ніколи ще так глибоко не ображали, як тепер… Її, благовоспитанную, чутливу дівчину, дочку вчителя, запідозрили у крадіжці, обшукали, як вуличну жінку! Вище такої образи, здається, і придумати не можна. І до цього почуття образи приєднався ще важкий страх: що тепер буде!? У її голову полізли всякі незгідності. Якщо її могли запідозрити у крадіжці, то, значить, тепер можуть заарештувати, роздягнути догола і обшукати, потім вести під конвоєм по вулиці, засадити в темну, холодну камеру з мишами і мокрицами, точнісінько таку, в якій сиділа княжна Тараканова. Хто заступиться за неї? Батьки її живуть далеко в провінції; щоб приїхати до неї, у них немає грошей. У столиці вона одна, як в пустельному полі, без рідних і знайомих. Що хочуть, те і можуть з нею зробити.

Дивіться також:  Короткий зміст пєси Іванов Чехова

“Побіжу до всіх суддів і захисникам… – думала Марійка, тремтячи. – Я поясню їм, присягну… Вони повірять, що я не можу бути злодійкою!”

Машенька згадала, що у неї в кошику під простирадлами лежать солодощі, які вона, за старою інститутській звичкою, ховала за обідом в кишеню і забирала до себе в кімнату. Від думки, що ця її маленька таємниця вже відома господарям, її кинуло в жар, стало соромно, і від цього всього – від страху, сорому, образи почалося сильне серцебиття, яке віддавало в скронях, в руки, глибоко в живіт.

– Завітайте їсти! – покликали Машеньку.

“Йти чи ні?”

Машенька поправила зачіску, втерлася мокрим рушником і пішла до їдальні. Там вже почали обідати… За одним кінцем столу сиділа Федосія Василівна, важлива, з тупим, серйозним обличчям, за іншим – Микола Сергійович. По боках сиділи гості і діти. Обідати подавали два лакея у фраках і білих рукавичках. Всі знали, що в будинку переполох, що господиня в горі, і мовчали. Чути було тільки жеванье і стукіт ложок про тарілки.

Розмова почала сама господиня.

– Що у нас до третього страви? – запитала вона у лакея млосним, страдницьким голосом.

– Эстуржон ля рюсс! – відповів лакей.

– Це, Феня, я замовив… – поквапився сказати Микола Сергійович. – Риби захотілося. Якщо тобі не подобається, ma chere, то нехай не подають. Я адже це так… між іншим…

Федосія Василівна не любила страв, які замовляла не вона сама, і тепер очі у неї наповнилися сльозами.

– Ну, перестанемо хвилюватися, – сказав солодким голосом Мамиков, її домашній доктор, злегка торкаючись її руки і посміхаючись також солодко. – Ми й без того досить знервовані. Забудемо про брошки! Здоров’я дорожче двох тисяч!

– Мені не шкода двох тисяч! – відповіла господиня, і велика сльоза потекла по її щоці. – Мене обурює самий факт! Я не потерплю у своїй хаті злодіїв. Мені не шкода, мені нічого не шкода, але красти у мене – це така невдячність! Так платять мені за мою доброту…

Всі дивилися в свої тарілки, але Марійці здалося, що після слів господині на неї всі глянули. Грудку раптом підступив до горла, вона заплакала і притулила хусточку до лиця.

– Pardon, – пробурмотіла вона. – Я не можу. Голова болить. Піду.

І вона встала з-за столу, ніяково трясучи стільцем і ще більше ніяковіючи, і швидко вийшла.

– Бог знає що! – промовив Микола Сергійович, скривившись. – Потрібно було робити у неї обшук! Як це, право… недоречно.

– Я не кажу, що вона взяла брошку, – сказала Федосія Василівна, – але хіба ти можеш поручитися за неї? Я, зізнаюся, погано вірю цим вченим беднячкам.

– Право, Феня, недоречно… Вибач, Феня, але за законом ти не маєш ніякого права робити обшуки.

– Я не знаю ваших законів. Я тільки знаю, що у мене пропала брошка, от і все. І я знайду цю брошку! – вона вдарила по тарілці вилкою, і очі в нього гнівно блиснули. – А ви їжте і не лізьте в мої справи!

Микола Сергійович смиренно опустив очі і зітхнув. Машенька між тим, прийшовши до себе в кімнату, впала в ліжко. Їй вже не було ані страшно, ані соромно, а мучило її сильне бажання піти і отхлопать по щоках цю черству, цю гордовиту, тупу, щасливу жінку.

Дивіться також:  Чехов Студент читати текст

Лежачи, вона дихала в подушку і мріяла про те, як добре було б піти тепер купити найдорожчу брошка і кинути нею в обличчя цієї самодурке. Якщо б бог дав, Федосія Василівна розорилася, пішла б по світу і зрозуміла б весь жах злиднів і підневільного стану і якщо б ображена Марійка подала їй милостиню! Про, якщо б отримати велику спадщину, купити коляску і прокатати з шумом повз її вікон, щоб вона позаздрила!

Але все це мрії, насправді ж залишалося тільки одне – скоріше піти, не залишатися тут жодної години. Правда, страшно втратити місце, знову їхати до батьків, у яких нічого немає, але що ж робити? Машенька не могла бачити вже ні господині, ні своєї маленької кімнати, їй було тут душно, страшно. Федосія Василівна, схиблена на хворобах і на своєму уявному аристократизм, набридла їй до того, що здається, все на світі стало грубо і непривабливо тому, що живе ця жінка. Машенька стрибнула з ліжка і стала укладатися.

– Можна увійти? – запитав за дверима Микола Сергійович; він підійшов до дверей нечутно і говорив тихим, м’яким голосом. – Можна?

– Увійдіть.

Він увійшов і зупинився біля дверей. Очі його дивилися тьмяно і червоний носик його лиснів. Після обіду він пив пиво, і це було помітно по його ході, з слабкою, млявою рук.

– Це що ж? – запитав він, вказуючи на кошик.

– Укладаюся. Вибачте, Микола Сергійович, але я не можу довше залишатися у вашому домі. Мене глибоко образив цей обшук!

– Я розумію… Тільки ви це марно… Навіщо? Обшукали, а ви того… що вам від цього? Вас не убуде від цього.

Марійка мовчала і продовжувала укладатися. Микола Сергійович пощипав свої вуса, як би придумуючи, що сказати ще, і продовжував запобігливим голосом:

– Я, звичайно, розумію, але треба бути поблажливою. Знаєте, моя дружина нервова, навіжена, не можна судити строго…

Марійка мовчала.

– Якщо вже ви так ображені, – продовжував Микола Сергійович, – то прошу, я готовий вибачитися перед вами. Вибачте.

Машенька нічого не відповіла, а тільки нижче нагнулася до своєї валізи. Цей іспітой, нерішуча людина рівно нічого не значив в будинку. Він грав жалюгідну роль приживала і зайвої людини навіть у прислуги; і вибачення його теж нічого не значило.

– Гм… Мовчите? Вам цього мало? В такому разі я за дружину вибачаюся. Від імені дружини… Вона надійшла нетактовно, я визнаю, як дворянин…

Микола Сергійович пройшовся, зітхнув і продовжував:

– Вам треба ще, значить, щоб у мене ковыряло ось тут, під серцем… Вам треба, щоб мене совість мучила…

– Я знаю, Микола Сергійович, ви не винні, – сказала Марійка, дивлячись йому прямо в обличчя своїми великими заплаканими очима. – Навіщо ж вам мучитися?

– Звичайно… Але ви все-таки… не їдьте… Прошу вас.

Марійка заперечливо похитала головою. Микола Сергійович зупинився біля вікна і забарабанил по склу.

– Для мене подібні непорозуміння – це чиста катування, – промовив він. – Що ж мені, на коліна перед вами ставати, чи що? Вашу гордість образили, і ось ви плакали, збираєтеся поїхати, але адже і в мене теж є гордість, а ви її не пожалійте. Чи хочете, щоб я сказав вам те, чого і на сповіді не скажу? Хочете? Послухайте, ви хочете, щоб я зізнався в тому, що навіть перед смертю на духу не зізнаюся?

Марійка мовчала.

– Я взяв у дружини брошку! – швидко сказав Микола Сергійович. – Задоволені тепер? Задоволені? Так, я… взяв… Тільки, звичайно, я сподіваюся на вашу скромність… Заради бога, нікому ні слова, ні полнамека!

Машенька, здивована і налякана, продовжувала укладатися; вона хапала свої речі, м’яла їх і безладно пхала в чемодан і кошик. Тепер, після відвертого визнання, зробленого Миколою Сергійович, вона не могла залишатися жодної хвилини і вже не розуміла, як вона могла жити у цьому будинку.

Дивіться також:  Чехов Гриша читати повний текст

– І дивуватися нічого… – продовжував Микола Сергійович, помовчавши трохи. – Звичайна історія! Мені гроші потрібні, а вона… не дає. Адже цей будинок і все це мій батько наживав, Маріє Андріївно! Адже Все це моє, і брошка належала моєї матері, і… все моє! А вона забрала, заволоділа всім… Не судитися ж мені з нею, погодьтеся… Прошу вас, переконливо, вибачте… і залишіться. Tout comprendre, tout pardonner. Залишаєтеся?

– Ні! – сказала Марійка рішуче, починаючи тремтіти. – Залиште мене, благаю вас.

– Ну, бог із вами, – зітхнув Микола Сергійович, сідаючи на лавку біля валізи. – Я, зізнаюся, люблю тих, хто ще вміє ображатися, зневажати та інше. Вік би сидів і на ваше обурене обличчя дивився… Так, стало бути, не залишаєтеся? Я розумію… Інакше і бути не може… Так, звичайно… Вам-то добре, а от мені так – тпррр!.. Ні на крок з цього льоху. Поїхати б у якесь наше маєток, так там скрізь сидять ці жінчині шахраї… керуючі, агрономи, чорт би їх узяв. Закладають, перезакладивают… не ловити Риби, трави не топтати, дерев не ламати,

– Миколо Сергійовичу! – почулося з зали голос Федосьи Василівни. – Агнія, поклич пана!

– Так не залишаєтеся? – запитав Микола Сергеих, швидко підводячись і йдучи до дверей. – А то б залишилися, їй-богу. Вечерком я заходив би до вас… тлумачили б. А? Залишіться! Підете ви, і у всьому будинку не залишиться жодного людського обличчя. Адже це жахливо!

Бліде, виснажене обличчя Миколи Сергійовича благав, але Марійка заперечливо похитала головою, і він, махнувши рукою, вийшов.

Через півгодини вона була вже в дорозі.

Читати сюжет оповідання Переполох

Молоденька гувернантка Маша Павлецкая повернувшись після прогулянки в будинок Кушкиных потрапила в якийсь переполох. Швейцар Михайло стояв на вході був чимось схвильований. Маша почула шум і подумала, що це має бути припадок у господині стався із-за сварки з чоловіком. На шляху їй зустрілися покоївки, одна з яких плакала. З розчинених дверей Машиною кімнати вискочив з криками, розчервонілий чоловік господині Микола Сергійович. Він кричав, що все це нетактовно і бридко. Маша не усвідомлювала, що відбувається.

Зайшовши до себе в кімнату, від побаченого вона зазнала почуття, яке можуть відчувати тільки люди живуть на чужих хлібах. Повнотіла бариня Федосія Василівна перебуваючи біля столу Маші пхала в її сумку клубки, клаптя і всякі інші особисті речі. Маша побачивши все це дуже здивувалася і зблідла. Кушкина звичайно почала вибачатися, говорити, ніби це все випадково розсипалася. Гувернантка холонучи від жаху думала, що ж могли шукати у неї в сумці? І навіть якщо все випадково розсипалася, то чому Микола Сергійович такий стривожений, а в столі висунутий ящик, скарбничка відкрита. Всюди були сліди чужих рук. Не вплутали її в який-небудь злочин?

Тим часом в кімнату увійшла покоївка, яка прояснила ситуацію здивування Маші, виявилося, що у господині зникла дорога брошка і обшук ведеться у всіх. Деяких навіть роздягали. Бідна гувернантка була так принижена цією подією, що знову і знову повторювала, але навіщо ж мене обшукувати? Вона ридала. Її, високоморальну дочка вчителя, так низько ще ніколи не ставили. З-за свого безвихідного становища Маша почала думати, що ж тепер варто очікувати? Можуть адже її, беззахисну жінку заарештувати і посадити в темну камеру з щурами і ніхто не зможе допомогти, адже батьки живуть далеко.

Тут її покликали їсти. Недовго думаючи, вона вийшла до столу. У присутності гостей Маша відчула, що всі ці люди хочуть звинуватити в крадіжці саме її. Ніяковіючи вона заплакала й вийшла. В кімнаті Маша думала як було б добре купити дорогу брошка і кинути в обличчя цієї ненависної пані. Але все це було тільки мрії. Маша вирішила зібратися і покинути цей будинок. Тут увійшов Микола Сергійович, який почав всіляко вмовляти Машу залишитися.

Незважаючи на всі вмовляння, через тридцять хвилин вона була вже в дорозі.

Розповідь вчить тому, що як би не був багатий чоловік завжди потрібно залишатися людиною.