На криласі варто дячок Отлукавин і тримає між витягнутими жирними пальцями огрызенное гусяче перо. Маленький лоб його зібралась в зморшки, на носі грають плями всіх кольорів, починаючи від рожевого до темно-синім. Перед ним на рудому палітурці Кольоровий тріоді лежать два папірці. На одній з них написано “про здоров’ї”, на іншій – “за упокій”, і під обома заголовками по ряду імен… Близько криласу стоїть маленька старушонка з заклопотаним обличчям і з торбинкою на спині. Вона задумалася.
– Далі кого? – запитує дячок, ліниво чухаючи за вухом. – Скоріше, убога, думай, а то мені ніколи. Зараз годинник читати стану.
– Зараз, батюшка… Ну, пиши… Про здоров’я рабів божих: Андрія і Дар’ї зі чади… Митрия, знову Андрія, Антипа, Мар’ї…
– Стривай, не дуже… Не за зайцем скачеш, встигнеш.
– Написав Марію? Ну, таперя Кирила, Гордія, немовля новопреставленого Герасима, Пантелея… Записав покійного Пантелея?
– Постій… Пантелей помер?
– Помер… – зітхає баба.
– Так як же ти хочеш, щоб про здоров’я записувати? – сердиться дячок, закреслюючи Пантелея і переносячи його на інший папірець. – Ось теж ще… Ти кажи толком, а не плутай. Кого ще за упокій?
– За упокій? Зараз… стривай… Ну, пиши… Івана, Авдотью, ще Дарину, Єгора… Запиши… воїна Захара… Як пішов на службу в четвертому рік, так з тієї пори і не чути…
– Стало бути, він помер?
– А хто ж його знає? Може, помер, а може, і живий… Ти пиши…
– Куди ж я його запишу? Якщо, скажімо, помер, за упокій, коли живий, то про здоров’я… Зрозумій ось вашого брата!
– Гм!.. Ти, родименький, його на обидві записочки запиши, а там видно буде. Та йому все одно, як його не записуй: непутящий чоловік… пропащий… Записав? Таперя за упокій Марка, Левонтия, Орисю… ну, і Кузьму з Ганною… болящую Федосью…
– Болящую-то Федосью за упокій? Тю!
– Це мене-то за упокій? Очманів, чи що?
– Тьху! Ти, качан, мене заплутала! Не померла ще, так і кажи, що не померла, а нічого за упокій лізти! Плутаєш! Зволь ось тепер Федосью херить і в інше місце писати… всю папір зіпсував! Ну, слухай, я тобі прочитаю… за здоров’я Андрія, Дарини з чади, паки Андрія, Антипія, Марії, Кирила, новопреставленого немовляти Гер… Стривай, як же сюди цей Герасим потрапив? Новопреставлений, і раптом – о здравії! Ні, ти мене заплутала, убога! Бог з тобою, зовсім заплутала!
Дячок крутить голавой, закреслює Герасима і переносить його у заупокійний відділ.
– Слухай! Про здоров’я Марії, Кирила, воїна Захарії… Кого ще?
– Авдотью записав?
– Авдотью? Гм… Авдотью… Явдоху… – переглядає дячок обидві папірці. – Пам’ятаю, записував її, а тепер блазень її знає… ніяк не знайдеш… Ось вона! За упокій записана!
– Авдотью за упокій? – дивується стара. – Ще ні, як заміж вийшла, а ти на неї вже смерть накликаешь!.. Сам ось, сердешний, плутаєш, а на мене злобишься. Ти з молитвою пиши, а якщо будеш в серці злобу мати, то біса радість. Це тебе біс хороводить так плутає…
– Стривай, не заважай…
Дячок хмуриться і, подумавши, повільно закреслює на заупокійному аркуші Авдотью. Перо на літері “д” вищить і дає велику пляму. Дячок конфузиться і чухає потилицю.
– Авдотью, стало бути, геть звідси… – бурмоче він збентежено, – а записати її туди… Так? Постій… Якщо її туди, то буде про здоров’я, якщо ж сюди, то за упокій… Зовсім заплутала баба! І цей ще воїн Захарія встряв сюди… Хто його приніс… Нічого не розберу! Треба заново…
Дячок лізе в шкапчик і дістає звідти восьмушко чистого паперу.
– Викинь Захарію, коли так… – каже стара. – Бог з ним, викинь…
– Мовчи!
Дячок вмочує перо повільно і списує обох папірців імена на новий листок.
– Я їх усіх гуртом запишу, – каже він, – а ти неси до батька дияконові… Нехай диякон розбере, хто тут живий, хто мертвий; він у семінарії навчався, а я цих самих діл… хоч убий, нічого не розумію.
Баба бере папірець, подає дьячку старовинні півтори копійки і дріботить до вівтаря.
