Землемір Гліб Гаврилович Смирнов приїхав на станцію «Гнилиці». До садиби, куди він був викликаний для межування, залишалося ще проїхати на конях верст тридцять — сорок. (Якщо візник не п’яний і коні не шкапи, то й тридцяти верст не буде, а коли візник з мухою та коні наморены, то цілих п’ятдесят набереться.)
— Скажіть, будь ласка, де я можу знайти тут поштових коней? — звернувся землемір до станционному жандармові.
— Яких? Поштових? Тут за сто верст шляховий собаки не знайдеш, а не те що поштових… Та куди вам їхати?
— У Девкино, маєток генерала Хохотова.
— Що ж? — позіхнув жандарм. — Ідіть за станцію, там на дворі іноді бувають мужики, возять пасажирів.
Землемір зітхнув і поплентався за станцію. Там, після довгих пошуків, розмов і коливань, він знайшов здоровеннейшего мужика, похмурого, рябий, одягнутого в подерту сермягу і личаки.
— Чорт знає яка у тебе віз! — поморщився землемір, влізаючи у віз. — Не розбереш, де у неї зад, де перед…
— Що ж тут розбирати-то? Де кінський хвіст, там перед, а де сидить ваша милість, там зад…
Лошаденка була молода, але худа, з розчепіреними ногами і покусаними вухами. Коли візник підвівся і стьобнув її мотузковим батогом, вона тільки замотала головою, коли ж він выбранился і стьобнув її ще раз, то віз вискнула і затремтів, як у лихоманці. Після третього удару віз похитнулася, після четвертого вона рушила з місця.
— Отак ми всю дорогу поїдемо? — запитав землемір, відчуваючи сильну тряску і дивуючись спроможності російських візників з’єднувати тиху, черепашачу їзду з душу выворачивающей тряскою.
— До-о-їдемо! — заспокоїв візник. — Молода кобилка, спритна… Дай їй тільки розбігтися, так потім і не зупиниш… Але-о-о, прокляття…тая!
Коли віз виїхала зі станції, були сутінки. Направо від землеміра тяглася темна, замерзла рівнина, без кінця і краю… Поїдеш по ній, так напевно заїдеш до чорта на кулички. На обрії, де вона зникала і зливалася з небом, ліниво догоряла холодна осіння зоря… Ліворуч від дороги в темніючому повітрі височіли якісь горби, не то минулорічні стоги, не те село. Що було попереду, землемір не бачив, бо з цього боку все поле зору застеляв широка, незграбна спина їздового. Було тихо, але холодно, морозно.
«Яка, однак, тут глушина! — думав землемір, намагаючись прикрити свої вуха коміром від шинелі. — Ні кола ні двору. Не приведи господи — нападуть і пограбують, так ніхто і не дізнається, хоч з гармат пали… Так і візник ненадійний… Бач, яка спинища! Отаке дитя природи пальцем зачепить, так душа геть! І морда у нього звіряча, підозріла».
— Гей, милий, — запитав землемір, — як тебе звати?
— Мене? Клим.
— Що, Клим, як у вас тут? Не небезпечно? Не пустують?
— Нічого, бог милував… Кому ж пустувати?
— Це добре, що не пустують… Але на всяк випадок все-таки я взяв з собою три револьвери, — збрехав землемір. — А з револьвером, знаєш, жарти погані. З десятьма розбійниками можна впоратися…
Стемніло. Віз раптом заскрипіла, заверещала, затремтіла і, немов знехотя, повернула наліво.
«Куди ж це він мене повіз? — подумав землемір. — Їхав все прямо і раптом ліворуч. Чого доброго, завезе, падлюка, в яку-небудь трущобу і… і… адже Бувають випадки!»
— Послухай, — звернувся він до візникові. — Так ти кажеш, що тут не небезпечно? Це шкода… Я люблю з розбійниками битися… На вигляд-то я худий, болючий, а сили в мене, мов у бика… Одного разу напала на мене три розбійника… Так що ж ти думаєш? Одного я так трахнув, що… що, розумієш, богу душу віддав, а дві інші з-за мене в Сибір пішли на каторгу. І звідки у мене сила береться, не знаю… Візьмеш однією рукою якогось здоровилу, начебто тебе, і… і сковырнешь.
Клим озирнувся на землеміра, заморгав обличчям і стьобнув по лошаденке.
— Так, брат… — продовжував землемір. — Не дай бог зі мною зв’язатися. Мало того, що розбійник без рук, без ніг залишиться, але ще й перед судом відповість… Мені всі судді і справники знайомі. Людина я казенний, потрібний… Я ось їду, а начальству відомо… так і дивляться, щоб мені хто-небудь поганого не зробив. Скрізь по дорозі за кущиками урядники та сотницьких понатикано… По… постій! — закричав раптом землемір. — Куди ж це ти в’їхав? Куди ти мене везеш?
— Та хіба не бачите? Ліс!
«Дійсно, ліс… — подумав землемір. — А я злякався! Однак, не потрібно видавати свого хвилювання… Він вже помітив, що я трушу. Чого це він став так часто на мене озиратися? Напевно, замишляє щось… Раніше їхав ледве-ледве, нога за ногу, а тепер бач, як мчить!»
— Послухай, Клим, навіщо ти так женеш кінь?
— Я її не жену. Сама розбіглася… Вже як розбіжиться, так ніяким средствием її не зупиниш… І вона сама не рада, що у неї ноги такі.
— Брешеш, брате! Бачу, що брешеш! Тільки я тобі не раджу так швидко їхати. Притримай-ка кінь… Чуєш? Притримай!
— Навіщо?
— А потім… потім, що за мною зі станції повинні виїхати чотири товариша. Треба, щоб вони нас наздогнали… Вони обіцяли догнати мене в цьому лісі… З ними веселіше буде їхати… Народ здоровий, кремезний… у кожного по пістолету… Що це ти все озираєшся і рухаєшся, як на голках? а? Я, брат, тово… брат… На мене нічого озиратися… цікавого у мене нічого немає… Хіба ось револьвери тільки… Зволь, якщо хочеш, я їх вийму, покажу… Ласка…
Землемір зробив вигляд, що риється в кишенях, і в цей час сталося те, чого він не міг очікувати при всій своїй боягузтва. Клим раптом випала з воза і на четвереньках побіг до частіше.
— Караул! — заголосил він. — Караул! Бери, окаянний, і коня і віз, тільки не губи ти моєї душі! Караул!
Почулися швидкі, кроки віддалялися, тріск хмизу — і все замовкло… Землемір, не чекав такого реприманда, насамперед зупинив коня, потім сів зручніше на возі і став думати.
«Втік… злякався, дурень… Ну, як тепер бути? Самому продовжувати шлях не можна, тому що дороги не знаю, та й можуть подумати, що я у нього коня вкрав… Як бути?» — Клим! Клим!
— Клим!.. — відповіла луна.
Від думки, що йому доведеться просидіти всю ніч в темнім лісі на холоді і чути тільки волков, відлуння так пирхання худої кобилки, землеміра стало коробити уздовж спини, наче холодним терпугом.
— Климушка! — закричав він. — Голубчику! Де ти, Климушка?
Години дві кричав землемір, і тільки після того, як він захрип і помирився з думкою про ночівлю в лісі, свіжий вітерець доніс до нього чийсь стогін.
— Клим! Це ти, голубчику? Поїдемо!
— У… вб’єш!
— Та я пожартував, голубчику! Покарай мене господь, пожартував! Які у мене револьвери! Це я від страху брехав! Зроби милість, поїдемо! Мерзну!
Клим, зрозумівши, мабуть, що справжній розбійник давно б уже зник з конем і возом, вийшов з лісу і нерішуче підійшов до свого пасажиру.
— Ну, чого, дурний, злякався? Я… я пожартував, а ти злякався… Сідай!
— Бог з тобою, пане, — пробурчав Клим, влізаючи у віз. — Якщо б знав, і за сто карбованців не повіз би. Трохи я не помер від страху…
Клим стьобнув по лошаденке. Віз затремтіла. Клим стьобнув ще раз, і віз похитнулася. Після четвертого удару, коли підвода рушила з місця, землемір закрив вуха коміром і задумався. Дорога і Клим йому вже не здавалися небезпечними.
———-
1885
