Християнізація Русі від Візантії надала широкі можливості для розвитку культури і мистецтва. Однак фундаментальні знання в будь-яких галузях науки в XII ст. російські люди могли отримати тільки в Константинополі. Тому справжніх мислителів, філософів і богословів рівня Климента Смолятича, здатних не тільки оцінити серйозні політичні та релігійні віяння свого часу, але і намагатися на них впливати, відомо не так багато.
Історія Русі XII ст.
Централізація влади в Києві забезпечувалася тільки першими Рюриковичами, через малої кількості їх спадкоємців. Надалі Русь впала в тривалий період міжусобиць, викликаний традиціями престолонаслідування (воно відбувалося по старшинству в родині). Сини Великого князя не могли сподіватися на воцаріння в Києві, хіба що тільки через вбивство дядьків і власних братів. Чвари всередині держави практично не припинялися, адже кількість нащадків Рюрика з кожним роком збільшувалася, тому система престолонаслідування вимагала перегляду.
У 1146 р. до влади в Києві прийшов Ізяслав, онук Володимира Мономаха по лінії його старшого сина Мстислава. Він був прихильником церковної незалежності Русі від Візантії.
Необхідність автономії Київської митрополії назріла з наступних причин:
- Церква розглядалася Ізяславом як ланка, що підтримує централізацію влади. Тому керувати нею повинен був «свій» митрополит.
- Церковна залежність від Візантії іноді надовго залишала церква Русі без головного управління.
- Призначені Константинополем (Царгородом) митрополити заважали утвердженню нової системи престолонаслідування – від батька до старшого сина. Вони активно вели політичні інтриги на користь вигідних їм князів.
Тому Ізяслав запропонував регіональним єпископам в 1147 р. обрати митрополитом Климента Смолятича, без затвердження цього рішення Константинополем.
Візантійський вплив
Колишній київський митрополит Михайло II (грек) в період захоплення влади Ізяславом (1145) втік до Константинополя. Він правив руською церквою з 1130 р., паралельно підтримуючи міжусобні чвари між князями. До його рукоположення Константинополем київська кафедра пустувала 5 років, відповідно, після його від’їзду – ще два роки.
З самого початку християнізації Русі Візантія контролювала в ній церковну владу, надсилаючи своїх митрополитів. Греки брали участь у політичних інтригах, так як це збільшувало церковні збори на користь Константинополя.
Зайнявши престол і затіявши церковний розкол твердженням Климента Смолятича у якості київського митрополита, Ізяслав зробив виклик не тільки своїм родичам. Він порушив невдоволення Візантії, чим і скористався Юрій Долгорукий (дядько Ізяслава), почавши війну за панування в Києві.
Письмові джерела Русі XII століття
Незважаючи на складну обстановку, століття виявилося багатим на культурну спадщину. В цей час велося будівництво великої кількості храмів у Володимиро-Суздальських землях і у Великому Новгороді. А до письмових джерел слід віднести наступні:
- Літопис «Повість временних літ» монаха Нестора – в 1110 р.
- Повчання Володимира Мономаха під назвою “Повчання” – у 1125 р.
- “Послання до пресвітера Фоми” з авторством Климента Смолятича – 1147 р.
- Список «Слово о полку Ігоревім» – у 1185 р.
Церковні чвари
Климент Смолятич відомий як другий, після Святителя Іларіона (1051-1055 рр.), споконвічно російський митрополит. Ізяслав викликав його у Київ з схими, яку той тримав у Зарубском монастирі, для участі в соборі. Також були запрошені десять єпископів з усіх існуючих у 1147 р. архієрейських кафедр. Проте з’явилися тільки п’ятеро. Причини неявки інших такі:
- небажання підтримувати відділення російської церкви від Царгороду;
- заборона удільних князів на участь архієреїв у соборі.
Єпископ Смоленська Мануїл писав патріарху в Константинополь, що йому до вподоби бігати перед Климентом, а Новгородський ієрарх Нифонт відмовився навіть згадувати ім’я Климента в літургії. Оскільки обидва були греками, їх позиція відображає нехтування візантійських церковників до руським єпископам і фактичну узурпацію релігійної влади на Русі Візантією.
Тим не менш «за» проголосувало п’ять ієрархів. Найвпливовіша з них, Онуфрій Чернігівський, знайшов вагомий аргумент про можливості свого рукоположення, руського митрополита, через використання для цієї мети однієї з двох наявних у Русі святинь:
- зберігалася в Десятинної церкви голови римського папи Святого Климента (учня Петра і Павла), якого Візантія не почитала;
- перста Святителя Іоанна.
Оскільки в підсумку була обрана саме голова, можна зробити висновок про навмисне провокуванні руськими єпископами розколу з грецькою православною церквою.
Життєві віхи митрополита
Літописець Нестор не вважав за потрібне бути присутнім на урочистій церемонії висвячення нового митрополита, відбулася 27.07.1147 р., висловлюючи тим самим протест по відношенню до собору. Незгодних виявилося багато – не тільки в церковному, але й світському середовищі.
Про біографії Климента Смолятича відомо мало. Вважається, що він родом із Смоленська, русин. Його хороші знання праць язичницьких філософів (Аристотеля і Платона), а також відмінне володіння алегоричними прийомами у викладі думок, говорять про чудову освіту, здобуту, мабуть, у Візантії.
Далі він жив у Зарубском монастирі на Дніпрі, про що згадується в Іпатіївському літописі. Там він прийняв схиму, був черноризцем і три роки мовчуном.
Боротьба за престолонаслідування в Києві, з військовим протистоянням Великого князя Ізяслава і його дядька Юрія Долгорукого, тривала з 1147 р. до 1154 р. За цей час Ізяслав покидав місто три рази. Разом з ним їхав і повертався Климент Смолятич. У листопаді 1154 р. Ізяслав помер, і Юрій Долгорукий нарешті запанував, остаточно випровадивши митрополита з міста, попередньо позбавивши влади. До 1164 р. Климент жив у одного з синів Ізяслава – в Галицько-Волинському князівстві. Дата смерті митрополита залишилася не встановленою.
Основні твори
Зважаючи на важких часів, пережитих Руссю в наступні століття, збереглося не так багато письмової спадщини видатного богослова свого часу Климента Смолятича. Відомо, принаймні, не більше чотирьох творів:
- «Послання до пресвітера Фоми”. Найдавніший джерело датується XV ст. Він переписаний Афанасієм монахом і забезпечений його тлумаченнями. У першій частині послання Климент Смолятич відводить від себе звинувачення Фоми в марнославстві та високому думці про себе, як філософа, через звернення до праць Платона і Аристотеля. Він також наполягає на праві будь-якої людини символічно тлумачити Святе Письмо. У другій частині Климент пояснює біблійні думки. Сам працю з’явився результатом відбувалася політичної боротьби навколо піднесення Климента в київській митрополії.
- «Відповіді на питання Кирика Новгородського» – це твір було написано Климентом під час його перебування на посаді митрополита за підсумками бесіди з Ніфонтом Новгородським. Єпископ Нифонт навмисно утримувався в Києво-Печерській Лаврі Ізяславом, оскільки їхав на запрошення Юрія Долгорукого у Володимир.
- «Слово про любов…» – напуття віруючим, знаходиться в рукописному вигляді в Воскресенському монастирі.
- «У суботу сиропусний…» – твір-проповідь, знаходиться в Румянцевском музеї.
Авторство останніх двох праць не доведено цілком, проте і не спростовано. Всі твори написані живо і красивою мовою.
Богословські думки
Основною філософською ідеєю послання Климента Смолятича пресвітера Фоми була думка про можливість алегоричного тлумачення Біблії. Цей факт дає уявлення про митрополита як людину раціональному і думає, здатного поєднати духовне і матеріальне розуміння життя.
Є й інші цікаві думки:
- Бог не пізнаваний, проте вивчення кожної тварі відкриває таємниці світобудови.
- Людина наділена свободою від Бога, як Його улюблене чадо, тому вільний у виборі власного шляху.
- Тим не менш свобода знаходиться в рамках Промислу Господа, опиратися якому безглуздо – треба бути вдячним за можливості Його осягнення.
- Порятунку гідні всі, хто увірував в Бога.
- Справжня свобода можлива тільки при відмові від майна, тому що його тягар заважає вдосконалення духу.
Твір висловлює ідеї креаціонізму і антропоцентрізма – все суще створено Богом, а найкраще творіння – людина. Тому людина пізнає Бога через світ, в якому живе. Новизна ідей незаперечна, адже церковникам у ті часи думати було заборонено – вони повинні були розуміти істину Господа буквально написаному і молитися, не розмірковуючи.
Значення ідей богослова для ранньохристиянської Русі
У XII ст. Русь перебувала на етапі формування феодальних відносин: князі передавали церквам і боярам землі і право збору податків. Духовенство, так само як і світська влада, початок накопичувати землі та інші матеріальні блага. Заради цих благ воно йшло від свого призначення, починаючи служити князям.
Природно, що в таких умовах ідеї відмови від майна, схимничества і відлюдництва зміщувалися на задній план. Церква ступила на шлях розбещення – вона співпрацювала зі знаттю і державою, беручи участь у політичних іграх і військових чварах. Філософія Климента Смолятича являє собою міркування про необхідність захистити церкву від матеріального розкладання. Климент був ідеалістом. Він вважав, що духовні отці повинні бути чистими помислами і мати аскетичні погляди. В цьому його думки перегукуються з “Повчанням” Володимира Мономаха про державне благо.
Людська історія, на думку Климента, має три періоду розвитку, до кожного з яких Бог дав напуття:
- Заповіт був дарований Авраамові як пророцтва майбутнього.
- Старий завіт посланий через Мойсея іудеям для виживання.
- Новий завіт – істина, дана для порятунку всіх людей.
Тому богослови повинні володіти світськими науками, пізнаючи через них Боже Провидіння.
Всі послання Климента виражає одну цільну думка: право російської церкви вибирати власний шлях. Бо Господь дає можливості людям, згідно Свого Промислу. Але переконати в своїх думках сучасників Клименту не вдалося.
В кінці XII ст. Київ перестав грати роль політичного центру Русі, поступившись це місце Москві. А феодальна роздробленість в підсумку призвела до нездатності протистояння монголо-татарській орді. Автономію російська церква фактично одержала лише після падіння Візантії.
Коротко про Клименте Смолятиче можна сказати наступне: він був видатним мислителем свого часу, першим богословом і споконвічно російським митрополитом, вынашивавшим ідеї самостійності російського православ’я і централізації держави. В його особі поєдналися висока духовність, глибокий розум та освіченість. Оцінити ці якості митрополита сучасники не змогли, передавши таке право нащадкам.
