Тут вам не туалет
Стародавні міста ще пам’ятають бродячих співаків. Ходили вони, сліпі, за їх вуличках. Жалібні пісні співали. Народ раніше був добрішим, давали гроші убогим.
Як же ходили вони, коли були сліпими? Водили співаків хлопчаки-провідники. Найчастіше з бідних сімей або сироти. Самі в обірваному одязі, а своєму підопічному останній шматок віддавали.
Інші бурлаки були вдячними. Хлопчиків-сиріт не кривдили, любили по-своєму. Мирно вони існували, допомагаючи один одному. Але були й озлоблені співаки. Обділила їх життя, долю круту подарувала. Мабуть, такі забували про те, що кожному дається хрест по силам. Не отримують люди більше, ніж зазнати зможуть. Забували, страждали і ремствували. Та ще й хлопчика-провідника побивали. Дарма лупили, відбивати всю свою злість на ньому.
Та тільки й парнишечки різні зустрічалися. Хтось плаче собі тихесенько. А хтось помстився кривдникові.
Захоче такий співак “на двір”, так і попросить супроводжуючого відвести його подалі від очей людських. А той і радий старатися. Призведе до убогого монастирській стіні, запевнить, що немає нікого. Розташується співак зі всіма зручностями, а хлопчина вже в монастирські ворота постукати встигне. Вийде монах який або послушник. Хлопчина йому і покаже сліпого співака. Насельник візьме палицю яку, не розібравшись, що людина незряча. І співак отримає по спині. Насилу ноги віднесе.
Ось звідси і пішов вислів “підвів під монастир”, якщо вірити цій легенді.
