Історія Ізраїлю бере свій початок орієнтовно в 17 столітті до нашої ери, підтверджують цей факт документи, які були знайдені при розкопках в Месопотамії. У цих документах описувалася кочове життя патріарха Авраама, його сина Ісаака та онука Якова, також описана ця історія і в Старому Завіті. Згідно з переказами, Авраама закликали в Ханаан з метою зібрати навколо себе народ, який вірить в єдиного Бога, однак це місце здолав голод, і ця ідея не увінчалася успіхом. В ім’я порятунку свого роду Яків, його 12 синів та їх сім’ї вирушили до Єгипту на пошуки кращого життя, де в майбутньому їх нащадки були звернені в рабство. Історія Стародавнього Ізраїлю незвичайно складна і цікава.
Мойсей і Тора
Єгипетський полон тривало цілих чотириста років, і тільки Мойсей, який з’явився в історії Ізраїлю по божому провидінню, вивів свій народ з Єгипту. Цілих сорок років блукали вони по Синайській пустелі, і за цей час утворилося зовсім нове покоління вільних людей, яким і була дарована Тора, або П’ятикнижжя. В ній містилися відомі десять заповідей.
За двісті років люди не тільки досягли Землі Обітованої, але і змогли її збільшити в кілька разів, що дозволило ізраїльтянам осісти на території і вести общинний спосіб життя. Звичайно ж, не обійшлося і без міжусобних війн, що особливо припало до душі мешканцям середземноморського узбережжя. Протистояти їм окремо було досить небезпечно, тому племена були змушені об’єднатися в єдине ціле. Даний етап – один з найважливіших в історії становлення держави та створення Ізраїльського царства.
Царі Ізраїлю – Саул, Давид і Соломон
Цар Саул славиться тим, що став першим царем після створення Ізраїльського царства, приблизно в 1020 році до нашої ери. Однак Ізраїль перетворив у наймогутніша держава регіону, істотно розширив землі і прославив їх цар Давид, який жив приблизно в 1004-965 рр. до нашої ери. Саме в роки його царювання закінчилися протистояння з жителями Середземномор’я, а межі Стародавнього Ізраїлю розширилися від берегів Червоного моря до Євфрату, столицею держави був визнаний Єрусалим, а всі 12 колін Ізраїлевих об’єдналися.
На зміну царя Давида прийшов його син Соломон, який жив і правив приблизно в 965-930 рр. до нашої ери. Головним завданням правління царя Соломона стало не тільки зберегти багатства, завойовані його батьком, але й примножити їх. У своїй політиці Соломон зробив ставку на зростання економіки, будівництво нових і зміцнення старих міст. Крім цього, цар взявся і за культурне життя держави. Саме з його ініціативи був побудований Єрусалимський храм, який в майбутньому став центром не тільки релігійної, але й національного життя ізраїльтян. Правління царя Соломона – один із найяскравіших етапів у розвитку ізраїльської історії.
Вавилон і руйнування Єрусалимського храму
Але історія не була б історією, якби після запаморочливих успіхів не пішли нищівні падіння. Смерть царя Соломона спричинила бурхливий повстання, яке розділило держава на два царства. Перша частина – північна, зі столицею в Самарії, друга частина південна – Іудея, зі столицею в Єрусалимі. Північний Ізраїль існував близько 200 років, але в 722 році до нашої ери Ассирія захопила цю частину. У свою чергу Іудейське царство відсвяткувало 350 років незалежності, але в 586 році до нашої ери впала під натиском Вавилона. Обидві частини були підкорені, а результатом стало руйнування Єрусалимського Храму, який зводив цар Соломон як символ єднання народів. Народ Північного Ізраїлю був вигнаний, а жителі Стародавньої Іудеї потрапили в полон царя Навуходоносора. В історії ця подія отримала назву Вавилонського полону. Незважаючи на те що єврейської державності прийшов кінець, взяла свій початок єврейська діаспора, і саме після цих подій іудаїзм став розвиватися як релігія і спосіб життя за межами Стародавнього Ізраїлю. Спасибі за це слід сказати тільки євреям, які, незважаючи на те, що були розкидані по всьому світу, зуміли зберегти свою історію, традиції і самобутність.
Повернення землі та відновлення Єрусалимського храму
Перше Повернення євреїв сталося в 538 році до нашої ери. У той час близько 50 000 євреїв на чолі з Зерувавелем, за наказом персидського царя Кіра, який завоював Вавилон, відправилися назад в Ізраїль. Друге Повернення сталося майже відразу ж після Першого, очолив його Езра-книжник, підсумком переселення стало деяке самоврядування, які отримали євреї, що влаштувалися на своїй рідній землі. Саме в цей час ізраїльтяни відновили Єрусалимський храм. Але щастя єврейського народу тривало недовго: в 332 році до нашої ери на територію країни вступили війська Олександра Македонського, котрий підкорив Древній Ізраїль Сирії. За єврейським народом збереглася тільки релігійна незалежність.
Римське правління, Цар Іудейський і руйнування Єрусалиму
Повстання Хасмонеїв змусили Селевкідів визнати незалежність Іудеї, а після їх падіння нарешті відродилося єврейська держава, проте спокій довго не тривало. Становлення Римської імперії спричинило за собою перетворення землі Ізраїльської у провінцію Імперії, а главою держави в 37 році до нашої ери став Ірод.
Початок нашої ери – народження, проповідування, осуд, розп’яття і воскресіння Царя Юдейського Ісуса Христа. А після смерті Ірода територію Ізраїлю заполонили жорстокі сутички, в результаті яких був повністю зруйнований Єрусалим. Іудеєю став повністю управляти Рим, а в 73 році держава перейменували в Палестину.
Християнство
Після того як в Європі утвердилося християнство, Древній Ізраїль став воістину Святою землею, адже там все було пов’язано з Ісусом Христом. Юдеям заборонили ступати на землю Єрусалиму, винятком став лише один день в році, коли було дозволено оплакувати руйнування храму.
Араби, хрестоносці, мамлюки, османи
Але для Ізраїлю годину спокою і миру не наступав. Вже в 636 році на територію держави вторглися араби і здобули його. Правили вони на Ізраїльській землі протягом 500 років, а євреям була запропонована релігійна свобода, за яку ті повинні були платити податок на віру.
Однак арабам не вдалося утримати владу і забезпечити безпеку єврейського народу. В 1099 році хрестоносці захопили Єрусалим і знищили велику частину населення. Пояснювалося все це тим, що завойовники прийшли на Священну землю для того, щоб звільнити Гроб Господній від невірних. Влада хрестоносців закінчилася в 1291 році мусульманським військовим станом, яке зазвичай в цей час в Єгипті. Мамлюки довели Іудейське царство до стану цілковитого занепаду і без особливого опору в 1517 році віддали землю Османської імперії.
Кінець влади Османської імперії і Британський мандат
Становище євреїв в ті часи було не самим гнітючим. Вже в середині 19 століття Єрусалим, на землях якого переважало саме єврейське населення, виявився перенаселеним. Саме тому євреї змушені були почати будувати нові квартали поза стін міста, що стало початком зародження Нового міста. Ізраїльський народ відроджував іврит, розвивав сіонізм. Вже в 1914 році чисельність населення наблизилася до позначки в 85 тисяч. У 1917 році, коли на територію країни прийшла армія Британії, настав кінець правлінню Османської імперії, що тривала щонайменше чотири століття. У 1922 році Британія отримала мандат на управління Палестиною лігою Націй. У ньому на міждержавному рівні визнавалася зв’язок євреїв з Палестиною (так тоді називалася країна). Перед Британією стояло завдання створити єврейський національний осередок – Ерец-Ісраель. Це спричинило хвилю повернення репатріантів на батьківщину. З одного боку, такий рух повинно було прискорити відновлення Ізраїлю, з іншого, араби всіляко противилися цьому, вважаючи Палестину тільки своєю землею.
Саме тому в 1937 році Великобританія винесла пропозицію про те, щоб розділити територію країни на дві держави. На одній частині повинні були проживати євреї, на другий – араби. Однак і ця пропозиція викликала бурю обурення серед арабів, які почали відстоювати свою територію вже із застосуванням зброї. Однак незабаром почалася Друга світова війна, яка відсунула всі чвари на другий план. Після страшної і жорстокої катастрофи питання про створення незалежної держави для євреїв постало особливо гостро. Розкидані по всьому світу, вони повинні були розміститися на території своєї держави без страху розправи над собою. Так, 14 травня 1948 року, за планом поділу Палестини, який прийняла Організація Об’єднаних Націй, було офіційно проголошено створення Держави Ізраїль. Першим президентом став Давид Бен-Гуріон.
