Кінець колишньої вільності
Пам’ятаючи одне з висунутих їм умов, в’ятичі видали осаждавшим ватажків ситуації в місті антимосковської партії: Федора Жигулева, Івана Опилисова, Федора Моргунова і Левонтия Манушкіна. Всі четверо були негайно доставлені в Москву і там за наказом Івана III повішені. У самому ж місті, звільненому ціною капітуляції від вогню, також були проведені численні страти тих, хто не побажав визнати над собою владу московських князів і відкрито висловлював своє невдоволення.
Завершилося остаточне приєднання Вятської землі до Московського князівства тим, що більшість її жителів було піддано насильницькому переселенню. Для того щоб виключити можливість організації нового бунту, Іван III наказав відправляти їх сім’ями і поодинці різні, здебільшого віддалені райони держави, а звільнену територію заселяти лояльними і не представляють загрози жителями Підмосков’я. Слід зазначити, що в історії Росії це був вже не перший випадок масової депортації. У 1478 році таку ж міру застосували стосовно жителів підкореного Великого Новгорода.
Незважаючи на те що після описаних вище подій 1489 року Вятська вічова республіка більше не відроджувалася, багато з її громадян не побажали приборкати в собі волелюбний дух і, всупереч вимогам великокнязівських чиновників, відмовилися переселятися у визначені для цього місця. Ці люди, порвавши зі своїм колишнім життям, масовим порядком йшли на Волгу, де ставали недосяжними для уряду. Там одні з них об’єднувалися у ватаги і промишляли розбоєм, що для багатьох було справою звичною (недаремно ж їх називали «хлынами»), а інші розчинялися в середовищі волзьких козаків і займалися… приблизно тим же.
