Інститути
Велику роль грали інститути академії наук СРСР в розвитку діяльності цієї установи. Кожен з них спеціалізувався на якомусь окремому напрямку, який прагнув всебічно розвивати. Наприклад, у 1944 році була заснована академія медичних наук СРСР. Ідея її створення належить Георгію Митереву і Миколи Бурденка.
Концепція, запропонована Бурденко, максимально відображала існували у той час погляди наукової медичної еліти країни. До числа її основних завдань увійшла наукова розробка проблем практики і теорії медицини, організація спільних наукових досліджень, у тому числі міжнародних, підготовка висококваліфікованих наукових працівників у галузі біології та медицини.
У складі академії було три відділення. Відділення мікробіології, гігієни і епідеміології об’єднувало сім інститутів, 13 інститутів входили до складу відділення клінічної медицини, нарешті, ще 9 інститутів підпорядковувалися відділення медико-біологічних наук.
Нині існуюче відділення хімії та наук про матеріали РАН раніше було академією хімічних наук СРСР. Це структурний підрозділ з’явилося в 1939 році після злиття групи технічної хімії з групою хімії Відділення природничих і математичних наук. Співробітники вели активну діяльність, зокрема, випускалося велика кількість популярних у той час журналів: «Неорганічні матеріали», «Журнал загальної хімії», «Хімічна фізика», «Успіхи хімії» і багато інших.
Академія педагогічних наук СРСР об’єднувала видатних вчених у сфері освіти. Вона була створена в 1966 році після перетворення академії педагогічних наук РРФСР, існувала попередні два десятиліття. Її штаб-квартира розташовувалася в Москві, при цьому вона входила до складу міністерства освіти.
Своєю метою академіки вирішили розвивати і здійснювати дослідження з провідних напрямів психології, педагогіки та вікової фізіології. В системі академії існувало тільки три відділення. Це відділення приватних методик і дидактики, загальної педагогіки, вікової фізіології та педагогіки, а також 12 науково-дослідних інститутів.
Інститут історії академії наук СРСР з’явився в 1936 році після ліквідації комуністичної академії. Вона передала всі свої установи та інститути в систему АН СРСР. Він включав у свою структуру історико-археографічний інститут академії наук СРСР та інститут історії комуністичної академії. З 1938 року існує Ленінградське відділення.
У 1968-му був розділений на інститут загальної історії та інститут історії СРСР. Сталося це після виходу резонансної книги Олександра Некрича «1941, 22 червня». У 1965 році вона опинилася буквально в епіцентрі політичного скандалу. Відразу після виходу цього тома книгу миттєво розкупили із магазинів, крали з бібліотек, а спекулянти продавали її в 5-10 разів дорожче номінальної вартості. Вже в 1967-му вона була включена в перелік забороненої літератури. Причина такого ажіотажу стала в тому, що автор вперше в радянській історії заговорив про неготовність радянської армії до Великої Вітчизняної війни, в тому числі про винищення командних кадрів, яке велося з відома Сталіна і Політбюро. Некрич очікувано розраховував, що його підтримає антисталінський лобі, але помилився. Високопоставлені військові розкритикували її.
Позицію самого Некрича кілька разів розбирали в Комітеті партійного контролю. Партійними розбірками це справа не обмежилася: інститут історії розділився на дві установи. Звільнити вченого ніхто не зважився, так як він був дуже відомий за кордоном. Тому його відправили в інститут загальної історії, щоб він більше не займався нічим, що було б пов’язано з вітчизняними справами. У 1976 році він емігрував з країни.
Все це в черговий раз доводить, що у радянській науці, в першу чергу, цінувалися не факти, аргументи і докази, а лояльність до існуючої влади, вміння вибрати ту «правильну» тему, яка буде адекватно сприйнята керівництвом. Причому керівництвом не тільки самої академії, але і країни в цілому.
