Оповідання «Антонівські яблука» був написаний досить швидко, але повністю не був закінчений. Протягом тривалого часу автор Іван Олексійович Бунін повертався до нього, тому кожне наступне видання має доповнення. Протягом усього оповідання Бунін згадує і сумує за минулого часу.
Це було ранньої осені. В цей час починається збір яблук. Вони міцні й ароматні. Читаючи, як мужик їсть, сам відчуваєш хрускіт яблука на зубах і його кисло-солодкий смак. А їх запах і осені змішався, вийшло щось чудове. Цей аромат переслідує автора все життя. Описуючи природу, письменник використовує багато метафор, добирає такі слова, що читачеві здається, що він на місці і все бачить по правді. Шкірою відчуваєш прохолоду ранку, студену воду. У роті відчувається смак вареної картоплі з чорним хлібом.
В оповіданні є головна дійова особа – барчук. Автор не намагається розкрити його історію, а просто розповідає про його життя в цей період. Паралельно природі так само письменник не забуває про земне. Оповідає про бабів, які готуються закінчити свій земний шлях. Згадує свою тітку, як вона любила гостей зустрічала всіх з радістю. Дім її був хоч і старий, але міцний і все навколо зроблено з любов’ю і надовго. Наступне оповідання йде про іншому поміщика, який дуже любив полювання. У нього збиралися мисливці не забували пити горілку і вирушали на полювання. По всій видимості, вже немає ні тітки, ні поміщика. Щоб посилити відчуття туги Іван Олексійович пише про пізню осінь. Дощі закінчилися, але сонце хоч і яскраве, але зовсім не гріє.
Разом з теплими осінніми днями пішов і запах антонівських яблук, події і дитинство, все в далекому минулому. Залишилася тільки туга за минулим дням. І, нарешті, все занесло снігом, цим автор показує, що назад дороги немає. До минувшини не повернешся.
Як точно підібрав час року автор. Рання осінь – збір урожаю, полювання весело і завзято. Дитинство і юність триває, всі живі. Пізня осінь прощання старух з минулим і рання зима. Все в снігу минуле залишилося тільки в спогадах. Життя триває, але вже інша нова. Незважаючи на те, що розповідь трохи сумний Бунін вклав у нього душу.
