Помер, – і хоч були у нього деякі грішки, однак опинився Яшка в раю.
Дивиться Яшка – небачено добре в раю: посеред зеленого лугу, на золотому стільці, сидить господь Саваот, сиву бороду погладжує, озирається всевидячим оком, райські квіти нюхає, райське спів слухає; скрізь – у квітах, на деревах – херувими з серафимами осанну співають, а по світлому лузі, з веселим квітам святі угодники хороводом ходять і муками своїми хваляться.
– Господи, – кажуть, – ти дивись-ко, батюшко, як ми змучені, як понівечені, а все – заради імені твого! Шкірка у нас обдерта, тіло наше истрепано, ручки-ніжки изломаны, ребрушки назовні стирчать, а все – слави твоєї заради!
Слухає господь, – трошки морщиться.
– Та вже гаразд! – каже. – Вже чув я це, адже ви майже дві тисячі років одне і те ж співаєте. Ну – постраждали, помучилися, покірно дякую вам за це, тільки – заспівали б ви хоч разок веселе що-небудь, а?
А святі угодники знову своє:
– Господи, – кричать, – любий ти наш, перевірте до: ніжки у нас переламані, ручки вывихнуты, адже як ми страждали! І палили нас, і тиснули, і голодом морили, і чого тільки не робили, а все тобі, господи, заради!
Зітхає господь, погоджується:
– Вірно, братці! Ви мене Прославили мученьем, так обійшли веселощами!
А святі угодники знову своє тягнуть.
Дивиться на них Яшка з-за райської яблуні, – вони всі худі, темненькі, котрі прихрамывают, які навкарачки повзуть, в одних – очі виколоті, в інших – відрубані голови, – угодники божий під пахвами тримають їх, як кавуни. В сторонці шістнадцять тисяч святих дів лежать, сохнуть, у дровітні складені. Варвара Великомучениця перед Пантелеймоном Цілителем кривавими ранами хвалиться, Катерина Іванові Воїнові про своїх муках розповідає, а серафими з херувимами всі осанну співають, і деякі, від втоми, фальшивлять.
Чує Яшка – говорить господь тихенько апостолу Петру:
– Багато у мене, Петре, праведників, а – скушновато мені з ними! Напускав ти їх в рай – надмірно…
Відповідає апостол Петро:
– Ти сам, господи, знаєш, я готовий змінити, так – адже тепер зміниш? Це – Павлово справу, він, лисий, інтернаціонал цей влаштував…
– Ех, Павле, Павле! – зітхає господь. – І моєму синові він євангеліє зіпсував, і мені від нього життя немає…
Дивиться Яшка, слухає, не все йому зрозуміло, а що скушно у раю, це він прекрасно відчуває: ні їсти, ні пити не хочеться, грати теж не хочеться, і на душі смутно, неначе він журавлинним киселем об’ївся.
«Чого вони побоями-то хваляться? – думає Яшка, дивлячись на святих. – Мене не менше били, та я мовчу! У нас, на землі, один одного як б’ють, кістки в крихітки дроблять, а – нічого!»
І стало Яшке шкода бога, – яка в нього життя? Все навколо ниють, ніхто побоїв не соромиться, а ще в честь і заслугу терпіння своє ставлять собі.
І ось, коли ангели зняли сонце з неба, сховали його під престол господній і настала ніч і праведники вляглися спати, – вийшов Яшка з-за яблуні, підійшов до престолу і каже:
– Господи, а господи!
Подивився на нього господь, запитує:
– Ти звідки?
– З Петербурга.
– Чого рано помер?
– Да-а, – сказав Яшка, – рано! Інший би на моєму місці ще раніше здох…
– Алі важко жилося? – лагідно запитав господь.
Тьохнуло серце Яшкино, він хотів розповісти богу про свою важку життя, та згадав, як святі угодники скаржилися, і стримався, тільки крякнув. І замість того поважно сказав:
– Слухай-ко, господи, повернув би ти мене на землю!
– Навіщо? – запитав господь.
– Та що мені тут робити? Скушно тут. Ось і сам ти апостолу говорив, що скушно…
– Дивак! – усміхнувся господь. – Та тебе там знову будуть бити!
– Нічого! – сказав Яшка. – Відгамселять за справу – не поскаржусь, а даремно будуть бити – не дамся!
– Ти хоробрий! – усміхнувся господь.
– Слухай-ко, – діловито сказав Яшка, – ти ось що зроби, ти поверни мене назад на землю, а я там вивчусь на балалайці грати, і коли другий раз помру, так буду тобі веселі пісні співати з балалайкою, – добре? І тобі веселіше буде, і я недарма стану в раю стирчати.
Подивився на нього господь з-під густих брів, погладив бороду сиву і тихенько запитав:
– Алі тобі, Яшка, шкода стало мене?
– Шкода! – сказав Яшка. – Надоедные боляче угодники-то твої!
Тоді Саваот доторкнувся до голови його легкою рукою і сказав:
– Ну, спасибі тобі, друже мій милий, – за всі віки ти перший пожалів мене! І – вірно ти надумав, – з твоїм серцем в раю робити нічого; іди, милий, на землю, в її скорботи і радості, йди – шкодуй всіх земних людей, служити їм вірою, як богу, допомагай їм у працях, втішай в горі висів в печалях – тут тобі і нагорода буде! Іди дружок, живи во славу людям!
І наказав господь Петра-апостола відкрити двері раю, а херувимів знести Яшку на землю.
– Прощай! – сказав Яшка, кивнувши головою господу. – Не нудьгуй, я скоро повернуся!
Вперше казка надрукована в журналі «Північне сяйво», 1919, № 1 – 2, січень – лютий.