Погроми
Фактично санкціоновані владою єврейські погроми (принаймні, правоохоронні органи не втручалися, коли представники радикальних політичних організацій їх влаштовували), стали яскравим наслідком існуючої смуги осілості початку XX століття.
Все почалося в Кишиневі ще в квітні 1903 року. З часом вони стали предметом не тільки зовнішньої, але і внутрішньої політики Російської імперії. На переговорах з іноземними державами про прохання видати країні чергові позикові кошти саме погроми ставали однією з основних причин, по якій з даними кредитами виникали регулярні проблеми.
Вже в 1904 році американський президент Рузвельт висунув жорсткі вимоги внести зміни до єврейського питання, а також суворо дотримуватись угоду про навігації і торгівлі, укладену між країнами в 1832 році. Але у свідомості Миколи II, як зазначає більшість істориків, жила сюрреалістична схема. Він вважав, що якщо договір передбачає підпорядкування американців на території Росії вітчизняному законодавству, то до американським євреям режим риси осілості стає застосуємо. Після тривалих суперечок і сперечань Америка денонсувала угоду 1832 року в 1911-м.
Саме погроми спровокували багатьох представників єврейської молоді масово примикати до революційним організаціям і рухам, яких у той час у країні було надзвичайно багато. Влада звикла сприймати євреїв як боязких і покірних громадян, тому виявилася не готова до такої самовідданості і боротьбі, подібної самопожертви, зневаги до власної смерті.
Заклики до її скасування лунали постійно. Причому зрівняти євреїв у правах вимагали не тільки представники самого єврейства, але й видатні гуманісти того часу, високопоставлені українські чиновники. Почалося це ще на початку XIX століття, коли про необхідність скасування смуги осілості говорив Сперанський. За ним з подібними ініціативами виступали Вітте, Строганов, Мілюков, Столипін, Лев Миколайович Толстой. На стику XIX і XX століть пункт про скасування смуги осілості увійшов до програми більшості політичних партій, за винятком чорносотенців.
