Як не сильний був вночі напад подагри, як не скрипіли потім нерви, а Кистунов все-таки відправився зранку на службу і своєчасно почав приймання прохачів і клієнтів банку. Вигляд у нього був томний, замучений, і говорив він ледве-ледве, ледве дихаючи, як вмираючий.
— Що вам завгодно? — звернувся він до просительнице в допотопному салопі, дуже схожою ззаду на великого гнойового жука.
— Зволите бачити, ваше превосходительство, — почала скоромовкою прохачка, — мій чоловік, колезький асесор Щукін, прохворів п’ять місяців, і, поки він, вибачте, лежав вдома і лікувався, йому без всякої причини відставку дали, ваше превосходительство, а коли я пішла за його платнею, вони, зволите бачити, відняли з його платні 24 рубля 36 коп.! За що? — питаю. — «А він, кажуть, з товариської каси брав і за нього інші чиновники ручалися». Як же так? Хіба він міг без моєї згоди брати? Це неможливо, ваше превосходительство. Так чому таке? Я жінка бідна, тільки і годую сім’ю мешканцями… Я слабка, беззахисна… Від всіх образу терплю і ні від кого доброго слова не чую…
Прохачка закліпала очима і полізла в салопів за хусткою. Кистунов взяв від неї прохання і став читати.
— Дозвольте, як же це? — знизав він плечима. — Я нічого не розумію. Очевидно, ви, добродійко, не туди потрапили. Ваше прохання по суті зовсім до нас не належить. Ви потрудіться звернутися в те відомство, де служив ваш чоловік.
— І-і, батюшка, я в п’яти місцях вже була, і скрізь навіть прохання не взяли! — сказала Щукіна. — Я вже й голову втратила, та, спасибі, дай бог здоров’я зятю Борису Матвеичу, напоумив вас сходити. «Ви, каже, матуся, зверніться до пана Кистунову: він впливова людина, для вас все може зробити»… Допоможіть, ваше превосходительство!
— Ми, пані Щукіна, нічого не можемо для вас зробити… Зрозумійте ви: ваш чоловік, наскільки я можу судити, служив у військово-медичному відомству, а наша установа абсолютно приватна, комерційна, у нас банк. Як не зрозуміти цього!
Кистунов ще раз знизав плечима і повернувся до пана у військовій формі, з флюсом.
— Ваше превосходительство, — жалібним голосом проспівала Вона, — а що чоловік хворий був, у мене лікарське свідоцтво є! Ось воно, будьте ласкаві подивитися!
— Чудово, я вірю вам, — сказав роздратовано Кистунов, — але, повторюю, це до нас не належить. Дивно і навіть смішно! Невже ваш чоловік не знає, куди звертатися?
— Він, ваше превосходительство, у мене нічого не знає. Зарядив одне: «Не твоє діло! Пішла геть!» та й все… А чиє ж справа? Адже на моїй-то шиї вони сидять! На моє-їй!
Кистунов знову повернувся до Щукиной і став пояснювати їй різницю між відомством військово-медичним та приватним банком. Та уважно вислухала його, кивнула на знак згоди головою і сказала:
— Так, так, так… Розумію, батюшка. В такому випадку, ваше превосходительство, накажіть видати мені хоч 15 рублів! Я згодна не все відразу.
— Уф! — зітхнув Кистунов, відкидаючи назад голову. — Вам не втолкуешь! Та зрозумійте ж, що звертатися до нас з подібним проханням так само дивно, як подавати прохання про розлучення, наприклад, в аптеку або в пробірну намет. Вам недоплатили, ми-то тут при чому?
— Ваше превосходительство, змусьте вічно бога молити, пожалійте мене, сироту, — заплакала Щукіна. — Я жінка беззахисна, слабка… Замучилася до смерті… І з мешканцями сперечайся, і за чоловіка клопочи, і по господарству бігай, а тут ще говею і зять без місця… Тільки одна слава, що п’ю і їм, а сама ледве на ногах стою… Всю ніч не спала.
Кистунов відчув серцебиття. Зробивши стражденне обличчя і притиснувши руку до серця, він знову почав пояснювати Щукиной, але голос його обірвався…
— Ні, вибачте, я не можу з вами говорити, — сказав він і махнув рукою. — У мене навіть голова закрутилася. Ви нам заважаєте і час даремно втрачаєте. Уф!.. Олексій Миколайовичу, — звернувся він до одного з службовців, — поясніть, що ви, будь ласка, пані Щукиной!
Кистунов, обійшовши всіх прохачів, відправився до себе в кабінет і підписав з десяток паперів, а Олексій Миколайовичу все ще порався зі Щукиной. Сидячи у себе в кабінеті, Кистунов довго чув два голоси: монотонний, стриманий бас Олексія Миколайовича і плачучий, взвизгивающий голос Щукиной…
— Я жінка беззахисна, слабка, я жінка хвороблива, — говорила Щукіна. — На вигляд, може, я міцна, а якщо розібрати, так в мені жодної жилочки немає здорової. Ледве на ногах стою і апетиту зважилася… Кофий сьогодні пила, і без всякого задоволення.
А Олексій Миколайовичу пояснював їй різницю між відомствами і складну систему напрямки паперів. Скоро він стомився, і його змінив бухгалтер.
— Дивно противна баба! — обурювався Кистунов, нервово ламаючи пальці і то і справа підходячи до графину з водою. — Це ідіотка, пробка! Мене замучила і їх заездит, підла! Уф… серце б’ється!
Через півгодини він подзвонив. З’явився Олексій Миколайовичу.
— Що у вас там? — томно запитав Кистунов.
— Та ніяк не втолкуем, Петро Александрыч! Просто замучились. Ми їй про Хому, а він про Ярему…
— Я… я не можу її чути голоси… Занедужав я… не можу…
— Покликати швейцара, Петро Александрыч, нехай її виведе.
— Ні, ні! — злякався Кистунов. — Вона вереск підніме, а в цьому будинку багато квартир, і про нас чорт знає що можуть подумати… Вже ви, голубчику, як-небудь постарайтеся пояснити їй.
Через хвилину знову почулося стугін Олексія Миколайовича. Минуло чверть години, і на зміну його басу зажужжал сиплий тенорок бухгалтера.
— За-ме-чательно підла! — обурювався Кистунов, нервово здригаючись плечима. — Дурна, як сивий мерин, чорт би її взяв. Здається, у мене знову подагра розігрується… Знову мігрень…
В сусідній кімнаті Олексій Миколайовичу, вибившись із сил, нарешті, постукав пальцем по столу, потім собі по лобі.
— Одним словом, у вас на плечах не голова, — сказав він, — а ось що…
— Ну, нічого, нічого… — образилася стара. — Своїй дружині постукай… Свердловина! Не дуже-то рукам волю давай.
І, дивлячись на неї зі злістю, з люттю, точно бажаючи проковтнути її, Олексій Миколайовичу сказав тихим, придушеним голосом:
— Геть звідси!
— Що-о? — вискнула раптом Щукіна. — Та як ви смієте? Я жінка слабка, беззахисна, я не дозволю! Мій чоловік колезький асесор! Свердловина отака! Сходжу до адвоката Дмитра Карлычу, так від тебе звання не залишиться! Трьох мешканців засудила, а за твої зухвалі слова ти у мене в ногах наваляешься! Я до вашого генерала піду! Ваше превосходительство! Ваше превосходительство!
— Пішла геть звідси, виразка! — прошипів Олексій Миколайовичу.
Кистунов відчинив двері й визирнув у присутність.
— Що таке? — запитав він сумним голосом.
Щукіна, червона як рак, стояла серед кімнати і, обертаючи очима, тикала в повітря пальцями. Службовці банку стояли по боках і, теж червоні, мабуть замучені, розгублено перезиралися.
— Ваше превосходительство! — кинулася до Кистунову Щукіна. — Ось цей, ось самий… ось цей… (вона вказала на Олексія Миколайовича) постукав себе пальцем по лобі, а потім по столу… Ви веліли йому моя справа розібрати, а він насміхається! Я жінка слабка, беззахисна… Мій чоловік колезький асесор, і сама я майорська дочка!
— Добре, пані, — простогнав Кистунов, — я розберу… прийму міри… Йдіть… після!..
— А коли ж я отримаю, ваше превосходительство? Мені нині гроші надобны!
Кистунов тремтячою рукою провів собі по лобі, зітхнув і знову почав пояснювати:
— Добродійко, я вже вам казав. Тут банк, установа приватна, комерційна… Що ж ви від нас хочете? І зрозумійте, що ви нам заважаєте.
Щукіна вислухала його і зітхнула.
— Так, так… — погодилася вона. — Тільки ви, ваше превосходительство, зробіть милість, змусьте вічно бога молити, будьте батьком рідним, захистіть. Якщо медичного свідоцтва мало, то я можу і з ділянки посвідчення уявити… Накажіть видати мені гроші!
У Кистунова зарябило в очах. Він видихнув все повітря, скільки його було в легенях, і в знемозі опустився на стілець.
— Скільки ви хочете отримати? — запитав він слабким голосом.
— 24 рубля 36 копійок.
Кистунов вийняв з кишені гаманець, дістав звідти четвертний квиток і подав його Щукиной.
— Беріть і… і йдіть!
Щукіна загорнула в хустинку гроші, сховала і, сморщив особа в солодку, делікатну, навіть кокетливу посмішку, запитала:
— Ваше превосходительство, а чи не можна моєму чоловікові знову вступити на місце?
— Я поїду… хворий… — сказав Кистунов млосним голосом. — У мене страшне серцебиття.
По його від’їзді Олексій Миколайовичу послав Микиту за лавровишневыми краплями, і всі, взявши по 20 крапель, сіли за роботу, а Щукіна потім години дві ще сиділа в передній і розмовляла зі швейцаром, чекаючи, коли повернеться Кистунов.
Приходила вона і на інший день.
Беззахисне істота читати сюжет
Дійові особи:
Пан К. – Кистунов, службовець банку, який страждає на подагру (хвороба обміну речовин в організмі, нездатність виводити сечову кислоту).
Прохачка Щ. – пані Щукіна, досить дурна.
Службовець АН – звичайний службовець банку.
А також бухгалтер, інші службовці банку, пан у військовій формі.
Дія оповідання відбувається в одному місці, в банку. Виснажений нападом хвороби пан К., починає приймати відвідувачів. Йому дуже важко дихати, задишка мучить його.
Перша ж прохачка погіршує його стан здоров’я, оскільки її прохання не мала взагалі відношення до банку. Хворому чоловікові не заплатили певну суму до виданого зарплати при звільненні, обьяснив це тим, що він брав на таку суму з каси взаємодопомоги під поручительство колег і не повернув. Він працював у військово – медичному закладі.
Намагаючись пояснити просительнице Щ. пан, при чому тут комерційний банк та установу чоловіка, що вона звернулася не в то місце йому ставало все гірше і гірше, посилився серцебиття.
Прохачка Щ. не звертаючи уваги уваги на доводи, продовжувала ще і скаржитися на свою долю: чи все на мені, чоловік хворий, зять не влаштований.
Нерозуміння і дурість прохачки привели пана К. вже до запаморочення. Довелося звернутися до службовцю АН, щоб той напоумив її. Після цього прийнявши всіх відвідувачів, пан К. звернув увагу, що службовець АН досі веде розмову з відвідувачкою. Та все ще продовжувала скаржитися, яка вона беззахисна, слабка, хвора.
Незабаром і службовець АН втомився з нею обьясняться і передав її бухгалтеру. В цей час пан К. не знаходив собі місця, роздратований цією жінкою. Викликавши до себе службовця АН, дізнатися як справи; на що він запропонував провести її за допомогою швейцара, але пан К. не дозволив йому, боячись що підніметься шум і що подумають люди.
Службовець АН пішов назад до просительнице, де вони по черзі з бухгалтером всі намагалися їй пояснити, що їй треба зовсім в інше місце. Тут вже не витримує службовець АН та надсилає її тихим голосом геть. Прохачка почала кричати , знову тиснути на жалість, обурюватися.
Пан К. вже не витримав і зайшов до них з питанням, що тут відбувається.
Прохачка тут же кинулася до нього і, показуючи на службовця АН, стала знову скаржитися на долю. Він вже не витримав і попросив її теж піти.
Але вона знову за своє, коли вона отримає гроші, які не доплатили її хворому чоловікові. Вона довела пана К. до того, що у нього тремтіли руки і вже рябіло в очах. Запитавши скільки їй треба, він дістав свій гаманець і віддав їй свої особисті гроші. Забравши гроші, вона запитує, чи можна чоловікові вчинити знову на службу. На що у пана К. вже не було більше сил…і він поїхав додому.
Всі службовці випили заспокійливе і знову взялися за роботу. А посетильница ще довго розмовляла зі швейцаром, очікуючи пана К.
Приходила вона і на наступний день…
В оповіданні змальований дурний, наполеглива людина; намагається викликати до себе жалість, але готового все одно добитися свого.
