Землемір Гліб Гаврилович Смирнов приїхав на станцію «Гнилиці». До садиби, куди він був викликаний для межування, залишалося ще проїхати на конях верст тридцять — сорок. (Якщо візник не п’яний і коні не шкапи, то й тридцяти верст не буде, а коли візник з мухою та коні наморены, то цілих п’ятдесят набереться.)
— Скажіть, будь ласка, де я можу знайти тут поштових коней? — звернувся землемір до станционному жандармові.
— Яких? Поштових? Тут за сто верст шляховий собаки не знайдеш, а не те що поштових… Та куди вам їхати?
— У Девкино, маєток генерала Хохотова.
— Що ж? — позіхнув жандарм. — Ідіть за станцію, там на дворі іноді бувають мужики, возять пасажирів.
Землемір зітхнув і поплентався за станцію. Там, після довгих пошуків, розмов і коливань, він знайшов здоровеннейшего мужика, похмурого, рябий, одягнутого в подерту сермягу і личаки.
— Чорт знає яка у тебе віз! — поморщився землемір, влізаючи у віз. — Не розбереш, де у неї зад, де перед…
— Що ж тут розбирати-то? Де кінський хвіст, там перед, а де сидить ваша милість, там зад…
Лошаденка була молода, але худа, з розчепіреними ногами і покусаними вухами. Коли візник підвівся і стьобнув її мотузковим батогом, вона тільки замотала головою, коли ж він выбранился і стьобнув її ще раз, то віз вискнула і затремтів, як у лихоманці. Після третього удару віз похитнулася, після четвертого вона рушила з місця.
— Отак ми всю дорогу поїдемо? — запитав землемір, відчуваючи сильну тряску і дивуючись спроможності російських візників з’єднувати тиху, черепашачу їзду з душу выворачивающей тряскою.
— До-о-їдемо! — заспокоїв візник. — Молода кобилка, спритна… Дай їй тільки розбігтися, так потім і не зупиниш… Але-о-о, прокляття…тая!
Коли віз виїхала зі станції, були сутінки. Направо від землеміра тяглася темна, замерзла рівнина, без кінця і краю… Поїдеш по ній, так напевно заїдеш до чорта на кулички. На обрії, де вона зникала і зливалася з небом, ліниво догоряла холодна осіння зоря… Ліворуч від дороги в темніючому повітрі височіли якісь горби, не то минулорічні стоги, не те село. Що було попереду, землемір не бачив, бо з цього боку все поле зору застеляв широка, незграбна спина їздового. Було тихо, але холодно, морозно.
«Яка, однак, тут глушина! — думав землемір, намагаючись прикрити свої вуха коміром від шинелі. — Ні кола ні двору. Не приведи господи — нападуть і пограбують, так ніхто і не дізнається, хоч з гармат пали… Так і візник ненадійний… Бач, яка спинища! Отаке дитя природи пальцем зачепить, так душа геть! І морда у нього звіряча, підозріла».
— Гей, милий, — запитав землемір, — як тебе звати?
— Мене? Клим.
— Що, Клим, як у вас тут? Не небезпечно? Не пустують?
— Нічого, бог милував… Кому ж пустувати?
— Це добре, що не пустують… Але на всяк випадок все-таки я взяв з собою три револьвери, — збрехав землемір. — А з револьвером, знаєш, жарти погані. З десятьма розбійниками можна впоратися…
Стемніло. Віз раптом заскрипіла, заверещала, затремтіла і, немов знехотя, повернула наліво.
«Куди ж це він мене повіз? — подумав землемір. — Їхав все прямо і раптом ліворуч. Чого доброго, завезе, падлюка, в яку-небудь трущобу і… і… адже Бувають випадки!»
— Послухай, — звернувся він до візникові. — Так ти кажеш, що тут не небезпечно? Це шкода… Я люблю з розбійниками битися… На вигляд-то я худий, болючий, а сили в мене, мов у бика… Одного разу напала на мене три розбійника… Так що ж ти думаєш? Одного я так трахнув, що… що, розумієш, богу душу віддав, а дві інші з-за мене в Сибір пішли на каторгу. І звідки у мене сила береться, не знаю… Візьмеш однією рукою якогось здоровилу, начебто тебе, і… і сковырнешь.
Клим озирнувся на землеміра, заморгав обличчям і стьобнув по лошаденке.
— Так, брат… — продовжував землемір. — Не дай бог зі мною зв’язатися. Мало того, що розбійник без рук, без ніг залишиться, але ще й перед судом відповість… Мені всі судді і справники знайомі. Людина я казенний, потрібний… Я ось їду, а начальству відомо… так і дивляться, щоб мені хто-небудь поганого не зробив. Скрізь по дорозі за кущиками урядники та сотницьких понатикано… По… постій! — закричав раптом землемір. — Куди ж це ти в’їхав? Куди ти мене везеш?
— Та хіба не бачите? Ліс!
«Дійсно, ліс… — подумав землемір. — А я злякався! Однак, не потрібно видавати свого хвилювання… Він вже помітив, що я трушу. Чого це він став так часто на мене озиратися? Напевно, замишляє щось… Раніше їхав ледве-ледве, нога за ногу, а тепер бач, як мчить!»
— Послухай, Клим, навіщо ти так женеш кінь?
— Я її не жену. Сама розбіглася… Вже як розбіжиться, так ніяким средствием її не зупиниш… І вона сама не рада, що у неї ноги такі.
— Брешеш, брате! Бачу, що брешеш! Тільки я тобі не раджу так швидко їхати. Притримай-ка кінь… Чуєш? Притримай!
— Навіщо?
— А потім… потім, що за мною зі станції повинні виїхати чотири товариша. Треба, щоб вони нас наздогнали… Вони обіцяли догнати мене в цьому лісі… З ними веселіше буде їхати… Народ здоровий, кремезний… у кожного по пістолету… Що це ти все озираєшся і рухаєшся, як на голках? а? Я, брат, тово… брат… На мене нічого озиратися… цікавого у мене нічого немає… Хіба ось револьвери тільки… Зволь, якщо хочеш, я їх вийму, покажу… Ласка…
Землемір зробив вигляд, що риється в кишенях, і в цей час сталося те, чого він не міг очікувати при всій своїй боягузтва. Клим раптом випала з воза і на четвереньках побіг до частіше.
— Караул! — заголосил він. — Караул! Бери, окаянний, і коня і віз, тільки не губи ти моєї душі! Караул!
Почулися швидкі, кроки віддалялися, тріск хмизу — і все замовкло… Землемір, не чекав такого реприманда, насамперед зупинив коня, потім сів зручніше на возі і став думати.
«Втік… злякався, дурень… Ну, як тепер бути? Самому продовжувати шлях не можна, тому що дороги не знаю, та й можуть подумати, що я у нього коня вкрав… Як бути?» — Клим! Клим!
— Клим!.. — відповіла луна.
Від думки, що йому доведеться просидіти всю ніч в темнім лісі на холоді і чути тільки волков, відлуння так пирхання худої кобилки, землеміра стало коробити уздовж спини, наче холодним терпугом.
— Климушка! — закричав він. — Голубчику! Де ти, Климушка?
Години дві кричав землемір, і тільки після того, як він захрип і помирився з думкою про ночівлю в лісі, свіжий вітерець доніс до нього чийсь стогін.
— Клим! Це ти, голубчику? Поїдемо!
— У… вб’єш!
— Та я пожартував, голубчику! Покарай мене господь, пожартував! Які у мене револьвери! Це я від страху брехав! Зроби милість, поїдемо! Мерзну!
Клим, зрозумівши, мабуть, що справжній розбійник давно б уже зник з конем і возом, вийшов з лісу і нерішуче підійшов до свого пасажиру.
— Ну, чого, дурний, злякався? Я… я пожартував, а ти злякався… Сідай!
— Бог з тобою, пане, — пробурчав Клим, влізаючи у віз. — Якщо б знав, і за сто карбованців не повіз би. Трохи я не помер від страху…
Клим стьобнув по лошаденке. Віз затремтіла. Клим стьобнув ще раз, і віз похитнулася. Після четвертого удару, коли підвода рушила з місця, землемір закрив вуха коміром і задумався. Дорога і Клим йому вже не здавалися небезпечними.
———-
1885
Сюжет оповідання Чехова Пересолив
На станцію “Гнилиці” прибув землемір Гліб Смирнов викликаний в один із садиб для межування. До садиби залишалося їхати ще верст тридцять, необхідно було лише знайти те, чим туди добратися. Спитав Смирнов у місцевого жандарма, де знайти коней? Той був здивований такому питанню, адже тут собаки не знайти, не те що кінь. Порадив жандарм йти на станцію, запевняючи, що тільки там можна знайти візника. Після утомливих пошуків знайшовся здоровий мужик, одягнений в лахмітті. Поїхали вони ледве-ледве на охлялій коні. Дорогий трясло так, що душу вивертало. Але візник запевняв, що це тільки розгін, далі конячка побіжить так, що не зупинити.
По дорозі землемір завмирав в жаху від відкривалася перед ним глухій місцевості. В його свідомості народжувалися думки про те, що в такій глушині на нього нападуть, пограбують і ніхто не допоможе. Став цікавитися у візника Клима не небезпечну дорогу той вибрав. Вирішив землемір убезпечити своє життя і почав складати, що нібито, на випадок нападу взяв з собою три револьвера.
Коли стемніло, віз повернула наліво. Землемір, тут же впавши в жах, став думати чому це їхали прямо, а тепер раптом ліворуч. Швидше за все, Клим його хоче кудись завести і пограбувати. Взявся він знову виставляти свою уявну хоробрість і розповідати, як насправді він любить битися, незважаючи на те, що худий, сил багато, навіть одного разу розправився з трьома лиходіями. До того ж знайомий з усіма суддями. Начальство дорожить ним так, що стежить, щоб чого не сталося. Тим часом згорнули вони в ліс, візник зі страху став часто озиратися на землеміра, а той у свою чергу почав думати, щось лихе замишляє, раз оглядається.
Велів землемір притримати коня і не гнати так швидко. Нібито зі станції в їх бік виїхали чотири товариша з пістолетами. Клим пущі колишнього перелякався, частіше озирається. А землемір не зрозуміє, чому той оглядається і вирішив більше страху пустити, запропонував подивитися на його револьвери і поліз у кишеню. В цей час Клим вискочив з візка і з криками караул побіг у хащу. Землемір, не чекаючи такого повороту, задумався, як тепер самому їхати не знаючи дороги. Став він кликати Клима повернутися і зізнався йому, що брехав весь цей час з-за страху. Візник теж зізнався, що слухаючи землеміра всю дорогу, ледь не помер зі страху. Далі вони вирушили в дорогу, не боячись один одного.
Розповідь вчить тому, що потрібно з більшою уважністю ставитися один до одного.
