13
Тримаючи глечик над головою,
Грузинка вузькою стежкою
Сходила до берега. Часом
Вона ковзала між каміння,
Сміючись незручності своєї,
І бідний був її наряд;
І вона йшла легко, тому
Вигини довгі чадри
Відкинувши. Літні спеки
Покрили тінню золотий
Обличчя і груди її; і спеку
Дихав від уст її і щік.
І морок очей був такий глибокий,
Так сповнений таємниць кохання,
Що думи мої палкі
Зніяковіли. Пам’ятаю тільки я
Глека дзвін,— коли струмінь
Вливалася повільно до нього,
І шурхіт… більше нічого.
Коли ж я прокинувся знову
І відлила від серця кров,
Вона була вже далеко;
І йшла, хоч тихіше,— але легко,
Струнка під ношею своєї,
Як тополя, цар її полів!
Недалеко, в прохолодній млі,
Здавалося, приросли до скелі
Дві саклі дружною подружжям;
Над плоскою кровлею однієї
Димок струменів блакитний.
Я бачу ніби тепер,
Як отперлась тихенько двері…
І затворилася знову!..
Тобі, я знаю, не зрозуміти
Мою тугу, мою печаль;
І якщо б міг,— мені було б шкода:
Воспоминанья тих хвилин
В мені, зі мною нехай помруть.
