21
Так, заслужив я жереб мій!
Могутній кінь, в степу чужий,
Поганого скинувши вершника,
На батьківщину здалеку
Знайде прямий і короткий шлях…
Що я перед ним? Марно груди
Повна мучиться жагою і тугою:
То жар безсилий і порожній,
Гра мрії, хвороба розуму.
На мені печатку свою в’язниця
Залишила… Такий квітка
Сторож: виріс самотній
І блідий він між плит сирих,
І довго листя молодих
Не розпускав, все чекав променів
Цілющих. І багато днів
Минуло, і добра рука
Сумно рушила квітки,
І був він в сад перенесений,
У сусідство троянд. З усіх сторін
Дихала солодкість буття…
Але що ж? Ледь зійшла зоря,
Палючий промінь її обпік
У в’язниці вихований квітка…
22
І як його, палив мене
Вогонь безжального дня.
Марно ховав я в траву
Мою втомлену голову:
Висохлий аркуш її вінцем
Терновим над моїм чолом
Свивался, і в обличчя вогнем
Сама земля дихала мені.
Виблискуючи швидко у височині,
Кружляли іскри; з білих скель
Струменіло пар. Світ божий спав
В заціпенінні глухому
Відчаю важким сном.
Хоча б крикнув деркач,
Іль бабки жива трель
Почулася, або струмка
Ребячий лепет… Лише змія,
Сухим бур’яном шелестячи,
Виблискуючи желтою спиною,
Як ніби написом златою
Покритий низу клинок,
Браздя розсипчастий пісок,
Ковзала дбайливо; потім,
Граючи, нежася на ньому,
Потрійним свивалася кільцем;
Те, ніби раптом обпалена,
Металася, вона стрибала
І в далеких ховалася кущах…
