Зварила куховарка кисіль і на стіл поставила. З’їли кисіль господа, сказали спасибі, а детушки пальчики обслинили. На славу вийшов кисіль; всім до вподоби припав усім догодив. «Ах, який солодкий кисіль!», «ах, який м’якою кисіль!», «ось так кисіль!» – тільки й слів про нього. – «Дивись, кухарка, щоб кожен день на столі кисіль був!» І самі наїлися, і гостей употчевали, а під кінець і перехожим на вулицю чашку виставили. «Поїжте, чесні господа, киселю! он він який: сам в рот лізе! Їжте більше, він це любить!» І кожен підходив, пхав у кисіль ложкою, їв і витирався.
Кисіль був до того разымчив і м’який, що ніяких незручностей не відчував від того, що його їли. Навпаки, чуючи загальні похвали, він навіть почав мріяти. Стоїть на столі так знай собі пузириться. «Стало бути, я хороший, коли господа мене люблять! Не позіхай, куховарка! підливай!»
Чи довго, чи недовго так ішов, тільки став поступово кисіль панам прискучивать. Панове проти колишнього стали освіченими; навіть з підлого звання які мало-мальськи в чини відбулися – і ті почали желеи та бламанжеи віддавати перевагу.
– Помилуйте! – каже один, – що хорошого в цьому киселі? хіба це їжа? спробуйте, який він м’якою, та слизький, та солодкої!
– Отдадимте, панове, кисіль свиням! – підхопив інший, – а самі поїдемо на теплі води гуляти! Нагуляемся вдосталь, а там, якщо вже це неодмінно потрібно, і знову додому воротимся кисіль їсти.
Що ж! свині так свині – право, киселю все одно, в якому ранзі особа його їсть. Лише б їли. Засунула свиня рило в кисіль по самі вуха і на весь скотний двір чавкотню підняла. Чавкає та похрюкує: «Покатаюся, поваляюся, панського киселя наївшись!» Ситості, підла, не знає: трохи забариться куховарка, вона вже хрюкає: «Підливав!» А якщо скажуть: «Був кисіль, та весь вийшов», – вона і по кутках, і по закутках, і під гноєм мордою вышарит та вже де-небудь та відшукає.
Їла так їла свиня і нарешті все до краплі з’їла. А пани між тим гуляли-гуляли, та й догулялись. Догулялись і говорять один одному: «Тепер нам гуляти більше не на що; гайда додому кисіль є!»
Приїхали додому, взялися за ложки – дивляться, ан від киселя залишилися тільки засохлі поскребушки.
І тепер всі – і пани, і свині – всі в один голос кричать:
– Їли ми кисіль, а про запас не залишили! Щось на майбутнє час ситі будемо! Де ти, кисіль? ау!
