Нині цього немає, а було таке час, коли і між сановниками вольтер’янці траплялися. Саме начальство цієї моди трималося, а сановники наслідували.
От в цей саме час жив-був губернатор, який багато чого не вірив, що під інші, по простоті, вірили. А головне, не розумів, для якоїсь причини губернаторська посада заснована.
Навпаки, предводитель дворянства в цій губернії у всі вірив, а значення губернаторської посади навіть до тонкості розумів.
І ось, одного разу, сіли вони удвох в губернаторському кабінеті і засперечалися.
– Між нами будь сказано, рішуче я цього не розумію, – сказав губернатор. – На мою думку, якщо б нас усіх, губернаторів, без шуму скасувати, то ніхто б і не помітив.
– Ах, вашество, як ви так висловлюєтесь! – заперечив йому здивований і навіть переляканий ватажок.
– Зрозуміло, я це конфіденційно… але якщо говорити по совісті, то знову-таки повторюю: позитивно я цього не розумію! Уявіть собі: живуть люди мирно, бога пам’ятають, царицю шанують – і раптом до них… губернатор!! Звідки? як? що за причина?
– А та й причина, що влада! – заспокоював його ватажок, – не можна без цього. Вгорі – губернатор, посередині – справник, внизу – тисяцький. А з боків – ватажки, голови, воїнство…
– Знаю. Але навіщо? Ви говорите: «тисяцький», – добре. Тисяцький – це який при мужика, – розумію і це. Тепер уявіть собі: живе мужик, полі працює, оре, косить, плодиться, множиться, словом сказати, коло життя своєї виробляє. І раптом, звідкись із-під низу, тисяцький… Навіщо? що сталося?
– Не сталося, але може статися, вашество!
– Не вірю-с. Якщо люди живуть у своє задоволення – навіщо для них тисяцький? Якщо вони тихим манером свої потреби справляють, бога пам’ятають, царицю шанують – що тут статися може, крім хорошого? І що тисяцький може в даному випадку усунути або додати? Дасть бог урожай – буде врожай; чи не дасть бог урожаю – і так якось проживуть. При чому тут тисяцький? хіба він може хоч колос єдиний в снопі відняти чи додати? – Ні, він налетить, намутит, нашумит, так, того гляди, насамкінець, ще в острог когось посадить. Тільки і всього.
– Ну, не дарма ж посадить, а теж за що-небудь!
– Однак, погодьтеся, що якщо б його нелегке не принесла, все йшло б без нього своєю чергою, і ніякого б «що-небудь» не сталося. У всякому разі, в острозі ніхто б не сидів. А як тільки він з’явиться, так одразу ж слідом за ним і «що-небудь» з’явилося.
– Ах, вашество, адже і тисяцькі різні бувають! Ось у нас, наприклад…
– Ні, ви мене слухайте. Я не про осіб веду мову і не парадоксами перед вами похизуватися хочу. Я з досвіду цю музику знаю і навіть на самому собі можу показати приклад. Їду я, наприклад, з губернії – і що раптом сталося? Не встиг я за заставу від’їхати, як раптом у всій губернії настала ідилія повітря. Полициймейстер – не скаче, квартальні – не біжать, городові – не стараються. Навіть і простецы, які і про існування моєму досконало не знають, і ті відчувають, що їх життя зникла якась кома, від якої їм у всіх місцях боляче було. Що цей сон означає? – запитую я вас. А те, государ мій, що мій заступающий не все те може зробити, що я можу і що, отже, і службовцям, і обивателям на всю цю різницю легше стало. Але ось я знову повертаюся до свого посту. Шум, тріск, їзда, біганина… Хто в кашкеті ходив – біжить в трикутному капелюсі; хто в повному задоволенні місяць прожив – знову приходить в сумовитість; всі бачать попереду нескінченну распостылую тяганина… Так, втім, що ж багато про це тлумачити! ви і на собі напевно хоч частково так випробували…
Дійсно, ватажок згадав, що і за ним в цьому роді грішок водився. Як тільки, бувало, губернатор за ворота, так він зараз: «Ей, тарантас!» – і марш в село. І ходить там без оних, доки знову начальство до боргу не покличе. Тільки одну проформу і дотримується, що, їдучи повз віце-губернаторської квартири, зайде на хвилину до заступающему посаду і условится:
– Вже ви, Арефий Іванич, коли що трапиться, гінця надішліть!
– Чого трапитися! з богом!
– Ну, прощайте; Капитолине Сергіївні вклонімося. Пошевеливай!
Тільки його й бачили.
– Є той гріх, – сказав він, – тільки все-таки не тому… Просто відпочити хочеться… от і користуєшся.
– То-то що «відпочити»! а хто відпочити завадив? хіба відпочинку гріх який? Ніякого гріха немає, а просто заважав, тому що він губернатор – тільки і всього. Тепер підемо далі. Чи помічали ви, як партикулярні люди про губернатора відгукуються, коли похвалити його хочуть? «Це, кажуть, хороший губернатор: він сидить струнко, нікого не чіпає». Ось-с. Стало бути, що все більше в губернаторі люб’язно – це коли він прихильно не діє. І справді, розсудіть по совісті, в чому його втручання в обивательських справах користь принести може? Приїхав у губернію чуженин-чуженином – це раз; навчався він, може бути, чого-небудь, але тільки не того, чого слід, – це два. Потім статистики він – не знає, етнографії – не розуміє; звичаї та звичаї – не при ньому писані; де яка річка, куди тече, чому і в якому сенсі – це хіба він тоді дізнається, коли п’ять разів уздовж і поперек губернію исколесит; про залізницях знає тільки, коли і куди який поїзд відходить, щоб у разі чого не запізнитися; а навіщо дорога побудована, скільки минулого року доходів зібрано, скільки в нинішньому, де і яку поживну гілку треба провести, – все це для нього – темна вода во облацех. І можна би все це дізнатися та все під руками, так нецікаво і не для чого. Нічого з цих відомостей не вийде [Само собою зрозуміло, що це тільки в казці можливо. (Прим. М. Е. Салтикова-Щедріна)].
– Або щодо торгів, ремесел, промислів: шевська там ремесло, огороднический промисел; в одному місці рогожки тчуть, в іншому – коси, серпи кують: навіщо? чому? Де раки зимують?
– Вашество! – перервав ватажок расходившегося губернатора, – так адже я – обиватель тутешній, а я цього нічого не знаю!
– Ви – інша річ; ви – ватажок. Подають вам за столом яловичину – вам і байдуже, звідки вона. Була б їстівна – тільки і всього. А я – губернатор, я повинен все знати. Мене – ні-ні, та й запитають: «У якому, мовляв, положенні у вас городництво?»
– Так, за нинішнього часу, всього чекати можна.
– Нині, батюшка, щоб кожна копійка на рахунку стояла, щоб все, з чого можна отримати, – «де, пак, воно? не корисно, мовляв, обкласти?» Ось нині як. Ну, і відповідаєш на всяк випадок, щоб без турбот: «Залишає, мовляв, бажати багато чого».
– Н-да, а між тим капуста у нас…
– То-то «капуста». А я тільки нещодавно про це дізнався. Намеднись подають качан; я думав, він з Алжиру – ан він з Поздеевки.
– З Поздеевки – це вірно; там і морква та ріпа – усякий овоч. Так завжди у нас. Ми Эмсам та по Мариенбадам воду пити їздимо, а у нас, в Поздеевке, своя вода є, та ще краще, тому що від мариенбадской-то води шлунок розбудовується.
– А скажіть-но, хто поздеевскую-то капусту завів? Мабуть губернатор? як би не так! Мужичок, добродію. Побував в часи они який-небудь поздеевский Семен Малявка в Ростові, подивився, як тамтешні мужички капустяну розсаду розводять, та й завів, воротясь додому, у себе огородец, а дивлячись на нього, і інші прийнялися.
– Це так точно, вашество, – змушений був погодитися ватажок.
– І все у нас промисли як-то місцем ведуться. Тут – благодать, а поруч – немає нічого. Уявіть собі, біля цієї самої Поздеевки село Развалиха є, – так там про городах і нічого не чути, а всі мужики до одного шерстобиты. Влітку землю загальним селянським звичаєм працюють, а взимку разбредутся хто куди і шерстобитничают. І теж не губернатор завів, а побував простий мужик Абрамко в Калязинском повіті і привіз звідти.
-Ось і розумійте тепер. Капуста, огірки, шерстобитничество, чоботи, рогожі… всі вони, всі обивателі! Ви думаєте, у вас, в Растеряевке, дзвіницю хто побудував? губернатор? Ан ні, купець Полікарп Агєєв Параличев її побудував, а губернатор тільки на освяченні був так пиріг з визигу їв.
– Це вірно.
– А переславских оселедців хто перший коптити почав?
– Теж вірно. Не губернатор.
– А сьомгу-поріг? а Кольську морошку? а ржевскую і коломенскую пастилу? Губернатор? а?
– Дозвольте, вашество! але ж, крім городництва та бакалії, є і інших предметів досить…
– Наприклад?
– Податки, наприклад… Збирати їх, стягувати…
– А що таке податки? чули?
– Податі… це, так би мовити, свідоцтво приналежності… – почав було ватажок, але заплутався і замовк.
– То-то «свідоцтво»… А як ви думаєте, це приємне «свідоцтво»? Дивіться-но! за податьми приїхав! Ах, як приємно! Диво б секрет розведення муромських огірків або копчення тамбовської шинки привіз… а то податі вибивати! Та й як, дозвольте запитати, я це «свідчення приналежності» здійсню, якщо, наприклад, у поздеевских мужиків капуста не народиться? Яка моя в цьому разі роль? Розішлю по исправникам циркуляр – тільки і всього; а справники наповнять губернію криком – теж тільки всього. У всякому разі, я понуждаю – не знаю, на який предмет; справник кричить – теж на який предмет, не знає. Що таке сталося? Куди зникли казенні податі? Неврожай чи мужика обездолив, пияцтво чи здолало, глитай до нього присмоктався, або мужик сам почав вередувати, кубушку надумав збирати? Ось адже скільки різних випадків може бути, та й все ще тут! А ми метушимося, гамим, знати нічого не хочемо: щоб були податі – тільки і всього!
– Так, це так точно. І нагамят, і нашумят, і навіть під сорочку заглянуть; а який в тому результат – самі не знають! – сумно підтвердив ватажок.
Обидва співрозмовника на хвилину задумалися.
Перший отямився ватажок. Він, мабуть, ще не зневірився, і у нього вже назріло було питання: «А народна мораль? а просвіта? науки? мистецтва?» – як губернатор ніби вгадав його думки й так суворо глянув на свого співрозмовника, що той міг вимовити тільки:
– А народне продовольство?
– І вам не соромно? – замість відповіді запитав його в упор губернатор.
Ватажок почервонів. Він згадав, як на початку року він, як голови земської управи, роз’їжджав по волостях і т. д. Згадав і застыдился.
– Так невже ж нарешті… – вигукнув він і раптом щось згадав, – дозвольте! ось вам предмет: сприяння до з’єднанню суспільства!
– Якогось такого суспільства?
– Тутешнього-с.
– Гм… так ви думаєте, що я з’єдную тутешнє суспільство?
– І ви, вашество, і дружина ваша… Ликера Іванівна.
– Ликера Іванівна – може бути, але я… ні! мене… вибачте! Та й кому нарешті цей предмет потрібен… «з’єднання товариства»… та ще тутешнього?!
Співрозмовники остаточно замовкли. І, може бути, їм довелося б дуже ніяково, якби на виручку не з’явився з губернського правління скарбник.
Це було 30-е число місяця. В цей день, як відомо, проводилася колись получка платні, та скарбники всіх відомств були до начальників з грошовими книгами, які очищалися розписками в отриманні.
Губернатор прийняв від скарбника пачку, не кваплячись, перерахував гроші, поклав їх на стіл і розписався.
– Ну, а це-з? – пожартував ватажок, вказуючи на пачку, – в якому ж сенсі слід розуміти «це»?..
– Н-так… тобто, ви хочете сказати: «це»? – перепитав губернатор, як би отямившись.
– Так-с! Це-с. Саме воно саме… це-з!
– Гм… «це»?.. Це… відплату!
