Салтиков-Щедрін – Шляхом-дорогою

Йшли шляхом-дорогою два мужика: Іван Бодров та Федір Голубкін. Обидва були односельці і сусіди по дворах, обидва тільки що у весняний м’ясоїд одружилися. З квітня місяця жили вони в Москві в каменщиках і тепер выпросились у господаря в побивку додому на сенокосное час. Належало пройти від залізниці сорок верст в бік, а таку махину, мабуть, і звичний мужик в одну добу не заснує.

Йшли вони не торопко, не надриваючись. Вийшли рано вранці, а тепер сонце вже високо стояло. Вони відійшли всього верст п’ятнадцять, як ноги вже зажадали відпочинку, тим більше, що день видався спекотний, задушливий. Але, видивляючись по сторонах, не зустрінеться копиці сіна, під яким можна було б поїсти і соснуть, вони жваво між собою розмовляли.

– Ти що додому, Іван, несеш? – запитав Федір.

– Так три пятишницы господар до розрахунку дав. Одну-то, признатися, в Москві ще на дрібниці витратив, а дві додому несу.

– І я теж. Та тільки куди з двома пятишницами повернешся?

– Тут і в бенкет, і в світ, а батько велів сказати, що якась стара недоїмка знайшлася, так примушують. Мабуть, і всі туди піде.

– А у нас і хліба до нового не вистачить. Прийшла косовиця, руки-то цілий день намахаешь, так мимоволі є запросить. Нічого у нас немає, ні хліба, ні солі, а також людьми зважаємо. Кажуть: «ви муляри, в Москві працюєте, у вас гроші повинні значитися…» А скільки їх і по осені-то принесеш!

– Худо наше селянське життя! Немає гірше.

– Чого ще!

Подорожні зітхнули і кілька хвилин йшли мовчки.

– Що-то тепер наші роблять? – знову почав Федір.

– Що роблять! Чай, гній вивезли; орють… і орють, і борони, і сіють; кругле літо біля землі ходять, а всі хліба немає. Підряд три роки то вимокне, то сухмень висушить, то градом поб’є… Як-то нині господь зробить!

– А у мене, брат, та ще горі. До Дуньке волосний старшина ув’язався; не дає бабі проходу, так і вся недовга. Свах з подарунками засилає; одну батюшко віжками повчив, так його на три дні в холодну засадили.

– Та нічого не вдієш! Пам’ятаєш, як летось Прохорова Матренка задавилась? Теж старшина… Терпіла-терпіла, так і в петлю…

– Нам погано, а бабам нашим ще того гірше. Ми, по крайності, до Москви підемо, подивимось на світ, а баба – куди вона піде? Немов прикута до в’язниці. Ноги та руки за літо иссекутся; особа, немов халява, чорне зробиться, і на людину не схоже. І кожен намагається її образити так обізвати…

– Давай-ка, Федя, пісню з горя заспіваємо!

Дивіться також:  Салтиков-Щедрін - Ворон-челобитчик

Почали співати пісню, але з горя та з устатку якось не співалося.

– А що, Іване, я хотів тебе запитати: де Правда? – мовив Федір.

– І я теж не один раз питав у людей: «Де, мовляв, Правда, де її знайти?» А мені один молодий пан у Москві сказав, ніби вона на дні криниці сидить захована.

– Бач! Якби так, давно б наші баби її ізвідти бадьями витягли, – пожартував Федір.

– Відомо, посміявся наді мною барчук. Їм що! Вони і без Правди проживуть. А нам Неправда-то оскому набила.

– Старі звіщають, що дідусь Веремій ще при старому погоди всі Правди шукав; та Правда-то, бач, понівечила його.

– Колись багато хто Правду розшукували; тяжельше, стало бути, жити було, та й серце в старих боліло. Одна панщина скільки народу згубила. В полі – смерть, будинки – смерть, скрізь,.. Прийде селянин про свято до церкви, а там на всіх стінах Правда написана, тільки зі стіни її не знімеш.

– Це правда твоя, що не знімеш. Що селянин? Він і бачить, та очей не йме. Ми люди темні, бессчастные; зітхнеш та поплачешь: «Господи, помилуй!»- тільки і всього. І молитися-то ми не вміємо.

– Перш ходоки такі були, за мир стояли. Збереться, бувало, ходок, крадькома, в Петербург, а його ізвідти по етапу…

– Все-таки перш хоч щодо Правди краще було. І люди похилого віку дітям карали: «Здолала нас Неправда, треба шукати Правди». Батюшко розповідав: «Таке серце у дідуся Єремії було – так і рветься за мир постояти!» І тепер він на печі понівечений лежить; у чому душа, а все про Правду каже! Тільки нині його вже не слухають.

– Те, що легше, кажуть, стало – тому й Веремія не слухають. Кому нині Правда потрібна? І на сході, і в шинку»- скрізь тепера легость…

– Перш господа рвали душу, тепер – глитаї та шинкарі. У всякій селі глитай завівся: рве християнські душі, та й шабаш.

– Візьмемо хоч би Василя Ігнатьєва – які він собі хороми на християнську кров підбадьорив. Дах-то червону за версту видно; обіч лавка, а він стоїть у дверях та черево про косяк чеше.

– І всі до нього з повагою. Старшина приїде – з ним разом бражничает, борги його перш казенних податей збирає; становий приїде – теж у нього стає. У нього і щі з убоиной, і горілка. Летось молодий пан з Пітера приїздив зараз: «Попросіть до мене Василя Игнатьича!..» – «Ну що, Василь Игнатьич, всі подобру-здорові? добре торгуєте?»

– Чайку разом попьемте… ви, мовляв, справжній добрий російський селянин! переживаєте про себе, іншим прикладом показуєте… І якщо, мовляв, що вам потрібно, пишіть до мене в Петербург.

Дивіться також:  Салтиков-Щедрін - Гієна

– Одворицу викупив, так надів на сім душ! Зовсім з світу увольнился, сам пан.

– А тепер мир йому в ноги кланяється, як прийде час податі вносити. Світом йому і сіножать прибирають, і хліб жнуть…

– Ось так легость! Ні, ти скажи, де ж Правду шукати?

– У бога вона, повинно бути. Бог її на небо взяв і не пущает.

Знову замовкли супутники, знову завздыхали. Але Федір вірив, що цього не може статися, щоб Правди не було на світі, і йому не до вподоби було, що товариш його відноситься до цієї віри так легко.

– Ні, я спробую, – сказав він. – Я як прийду, так зараз же до дідуся Веремію сходжу. Все у нього выспрошу, як він Правду розшукував.

– А він тобі розкаже, як його в частині сікли, як по етапу гнали, та в Сибір зовсім було зібрали, тільки пан раптом спохватився: «Визначити Веремія лісовим сторожем!» І сторожував він панські ліси до самої волі, жив в трущобе, і нікого не велено було пускати до нього. Ні вже, краще ти цього не замай!

– Ніяк цього зробити не можна. Візьми хоч Дуньку: як я прийду, зараз вона мені все розповість… Що ж я стовпом, чи що, перед нею стояти буду? Ні, тут і до смертного випадку недалеко. Я йому кишки, псу невеличкої пенсії, випущу!

– Бач! Все говорив про Правді, а тепер на кишки своротил. Хіба це Правда? чи знаєш ти, що за таку Правду зроблять з тобою?

– Та нехай роблять. По-твоєму, значить, так і залишити. «Приходьте, мовляв, Єгор Петрович: моя Дунька завжди…» Ні, це треба залишити! Сыщу я Правду, сыщу!

– Ах ти, жарынь яка! – мовив Іван, щоб змінити розмову. – Скоро, мабуть, стовп буде, а там деревнюшка. Туди, чи що, полуднувати підемо чи в полі відпочинемо?

Але Федір не міг вже вгамуватися і все бурмотів: «Сыщу я Правду, сыщу!»

– А я так думаю, що нічого ти не знайдеш, бо нема Правди для нас: час, бач, не настало! – сказав Іван. – Ти краще подумай, на які гроші хліба спокутувати, щоб до нового їсти було що.

– До того ж Василя Ігнатьєва підемо, ноги вклонімося! – похмуро відповів Федір.

– І то доведеться; так десятину сінокосу йому за подожданье приберемо! Батюшко, мабуть, скаже: «Чим на хустки дружині та на пояси третю пятишницу витрачати, краще б на хліб її зберіг».

Дивіться також:  Салтиков-Щедрін - Пуста розмова

– Терпимо і холод, і голод, кожен рік все чекаємо: може буде краще… доки ж? Ів і справді Правди на світі немає! так тільки, даремно, люди балакають: «Правда, Правда…» – а де вона?!

– Намеднись начетчик один в Москві говорив мені: «Правда – у нас в серцях. Живіть по правді – і вам, і всім буде добре».

– Ситий, повинно бути, цей начетчик, тому й меле.

– А може, панове набаловали. Простий, мовляв, мужик, а які мови говорить! Йому-то добре, так він і забув, що іншим боляче.

В цей час назустріч подорожнім майнув напівгнилий верстовий стовп, на якому ледве можна було прочитати: «Від Москви 18, від станції Рудакі 3 версти».

– Що ж, у поле відпочинемо? – запитав Іван. – Он і стіжок близько.

– Відомо, що в полі, а то де ж? в селі, чи що, харчиться?

Товариші звернули з дороги і сіли під тінню старого, нахиленого стоги.

– Є ж люди, – зауважив Іван, знімаючи постоли, – у яких ще старе сіно залишилося. У нас і солому з дахів по весні корови приели.

Почали полуднувати: видобули води та хліб з мішків вийняли – от і їжа готова. Потім витягли з копиці по оберемку сіна і вляглися.

– Дивись, Федя, – мовив Іван, вкладаючись і позіхаючи, – на всі боки скільки простору! Всім місце є, а нам…

Сюжет казки Шляхом-дорогою

Односельці Федір Голубкін та Іван Бобров поверталися із заробітків додому на сінокіс. Їм чекав довгий шлях. Поступово чоловіки розговорилися про своє нелегке життя.

Виявляється, працювали вони в Москві мулярами кілька місяців, але грошей їм виплатили мало. Федір поскаржився, що до його дружини Дуні пристає волосний старшина. Потім обидва зійшлися на думці, що бабам-селянкам живеться ще гірше, ніж чоловікам. Далі спробували пісню співати, але від печалі і втоми їм не співалося.
Федір попит про те, де Правду можна знайти. Адже раніше люди її шукали, боролися за неї, але поступово вона нікому не потрібна стала.

Господа багатіють, а бідняки ледь виживають, хоч і працюють, не покладаючи рук. Іван сказав, що Бог, напевно, Правду забрав на небо. Федір з ним не погодився і пообіцяв дізнатися про це у дідуся Єремії, якого не раз карали за прагнення відшукати Правду. Іван же був упевнений, що для таких, як вони, Правди ніде немає, і радив подумати, як запастися хлібом, щоб до нового врожаю вистачило.

Настав спекотний полудень. Чоловіки сіли під старою накренившимся ожередом сіна відпочити, поїсти і води попити. Потім подивилися навколо. Простір. Свобода. Всім місце є, а їм – ні.