Як з’явився рефлексивний аналіз
В російській мові поняття уроку виникло не як педагогічного терміна. Дидактичний сенс урок у вигляді навчальної діяльності набув лише у сімнадцятому столітті, коли стали з’являтися в Москві братські школи. У проекті Академічної університетської гімназії в XVIII столітті в російській педагогіці виникло детальне уявлення про уроці.
З 19-го століття термін «урок» став використовуватися в педагогічній термінології Росії. В проекті передбачалося поділ класів з навчальних предметів та віком. Класи називали «росіянами», «науковими», «латинськими».
Кожен предмет передбачав свою тривалість навчання. Урок тривав 2 години, передбачалося складання річного розкладу уроків. Їх ділили на домашні і шкільні, підрозділяються на приватні і загальні види. Виділялися ранні уроки, де учень старшого віку (аудитор) перевіряв у молодших дітей підготовку до уроку, записував результати. Далі до роботи підключався педагог. Він проводив розминку, налаштовуючи школярів на подальшу діяльність, потім приступав до лекційної частини заняття. Правила, якими у 18-19-му століттях користувалися вчителі, актуальні і в сучасній педагогіці. Саме в той час почали з’являтися перші варіанти самоаналізу вчителями проведених уроків.
Виникли заняття, які були присвячені самостійного читання книг школярами, а також уроки, під час яких педагог розповідав новий матеріал, проводив фронтальну бесіду, користувався наочними засобами.
Творчість К. Д. Ушинського стало наступним етапом у розвитку і вдосконалення освітнього процесу. Педагогічне співтовариство говорило про те, що при формальному відношенні до уроку він може стати варіантом «удушення дитячої допитливості».
Окреме вплинули на розуміння значущості уроку німецькі педагоги. Вони створили перші алгоритми, за якими вчителі аналізували проведені ними заняття.
У перший час радянської влади перед школою було поставлено завдання перебудувати уроки так, щоб у ході їх відбувалося розвиток творчої діяльності і самостійності школярів. Особливе місце в новій системі стали приділяти лабораторних і самостійних робіт.
Педагогіка 30-х років минулого століття характеризувалася конкретними вимогами до кожного етапу уроку. Під час самоаналізу вчителя приділяли увагу кожному елементу, особливий акцент робили на самостійній роботі школярів, а також закріплення набутих умінь і навичок.
Саме в цей період освітяни поєднують виклад нового матеріалу з самостійною діяльністю школярів, застосовують у роботі різні методики навчання. Вони пропонують дітям індивідуальні, групові, колективні завдання.
У середині двадцятого століття методисти-дидакты стали звертати особливу увагу на встановлення фіксованої структури уроку. Подібний підхід знайшов своє відображення в розробці структури комбінованого заняття як основи освітнього процесу. Під час самоаналізу проведеного уроку педагог зазначав тимчасові рамки і специфіку опитування. Вчитель також виділяв відповідність нового матеріалу науковості і логічності викладається предмета. У самоаналізі був присутній блок, який характеризувався закріпленням нового матеріалу, окремо педагог обґрунтовував раціональність вибору обсягу і змісту домашнього завдання.
