Погода спочатку була хороша, тиха. Кричали дрозди, і по сусідству в болотах щось живе жалібно гуло, точно дуло в порожню пляшку. Простягнув один вальдшнеп, і постріл по ньому пролунав у весняному повітрі розкотисто і весело. Але коли стемніло в лісі, недоречно подув зі сходу холодний пронизливий вітер, все замовкло. По калюжах простяглися крижані голки, і стало в лісі незатишно, глухо і відлюдькувато. Запахло зимою.
Іван Великопольський, студент духовної академії, син дячка, повертаючись з тяги додому, йшов весь час заливним лугом по стежці. У нього пальці заклякли і розгорілося від вітру особа. Йому здавалося, що цей раптово наступив холод порушив у всьому порядок і згода, що самій природі моторошно, і тому вечірні сутінки згустилися швидше, ніж треба. Навкруги було порожньо і якось особливо похмуро. Тільки на вдовиних городах біля річки світився вогонь; далеко кругом і там, де було село, версти за чотири, все суцільно потопало в холодній вечірній імлі. Студент згадав, що, коли він ішов з дому, його мати, сидячи у сінях на долівці, боса, чистила самовар, а батько лежав на печі і кашляв; з нагоди страсної п’ятниці будинку нічого не варили, і болісно хотілося їсти. І тепер, пожимаясь від холоду, студент думав про те, що точно такий же вітер дув і при Рюрика, і при Івана Грозному, і при Петрі і що при них була точно така ж люта бідність, голод; такі ж діряві солом’яні дахи, невігластво, туга, така ж пустеля навкруги, морок, почуття тиску – всі ці жахи були, є і будуть, і тому, що пройде ще тисяча років, життя не стане краще. Та йому не хотілося додому. Городи називалися вдовьими тому, що їх містили дві вдови, мати і дочка. Багаття горіло жарко, з тріском, висвітлюючи далеко кругом зорану землю. Вдова Василина, висока пухкенька стара жінка у чоловічому кожушку, стояла біля і в роздумі дивилася на вогонь; її дочка Ликера, маленька, ряба, з дурнуватим особою, яка сиділа на землі і мила котел і ложки. Очевидно, тільки що отужинали. Чулися чоловічі голоси; це тутешні працівники на річці напували коней.
– Ось вам і зима прийшла назад, – сказав студент, підходячи до вогнища. – Здрастуйте!
Василина здригнулася, але одразу ж впізнала його і привітно посміхнулася.
– Не впізнала, бог з тобою, – сказала вона. – Бути багатим. Поговорили. Василина, жінка бувала, що служила колись у панів в мамках, а потім няньки, виражалася делікатно, і з обличчя її весь час не сходила м’яка, щаслива усмішка; дочка ж її Ликера, сільська баба, забита чоловіком, тільки мружилася на студента і мовчала, і вираз у неї було дивне, як у глухонімий.
– Точно так само в холодну ніч грівся біля багаття апостол Петро, – сказав студент, простягаючи до вогню руки. – Значить, і тоді було холодно. Ах, яка то була страшна ніч, бабуся! До надзвичайності сумна, довга ніч!
Він подивився кругом на потемки, судорожно струснув головою і спитав:
– Мабуть була на дванадцяти євангеліях?
– Була, – відповіла Василина.
– Якщо пам’ятаєш, під час таємної вечері Петро сказав Ісусові: “З тобою я готовий і до в’язниці й на смерть”. А господь йому на це: “Кажу тобі, Петре, не заспіває сьогодні петел, тобто півень, як ти тричі відречешся, що не знаєш мене”. Після вечері Ісус смертельно тужив в саду і молився, а бідний Петро стомився душею, ослаб, повіки в нього важкі, і він ніяк не міг побороти сну. Спав. Потім, ти чула, Юда в ту ж ніч поцілував Ісуса і передав його мучителям. Його, зв’язаного, вели до первосвященика і били, а Петро, знеможений, замучений тугою і тривогою, розумієш, не виспавшись, передчуваючи, що ось-ось на землі станеться щось жахливе, йшов слідом… Він пристрасно, без пам’яті любив Ісуса і тепер бачив здалеку, як його били…
Ликера залишила ложки і спрямувала нерухомий погляд на студента.
– Прийшли до первосвященика, – продовжував він, – Ісуса, стали допитувати, а працівники тим часом розвели серед двору вогонь, тому що було холодно, і грілися. З ними біля вогнища стояв Петро і теж грівся, як ось я тепер. Одна жінка, побачивши його, сказала: І цей був з Ісусом”, тобто що і його, мовляв, треба вести до допиту. І всі працівники, що знаходилися біля вогню, повинно бути, підозріло і суворо подивилися на нього, тому що він зніяковів і сказав: “Я не знаю його”. Трохи згодом знову хтось впізнав у ньому одного з учнів Ісуса і сказав: “І ти з них”. Але він знову відрікся. І в третій раз хтось звернувся до нього: “Так не тебе сьогодні я бачив у саду з ним?” Він третій раз відрікся. І після цього разу одразу ж заспівав півень, і Петро, глянувши видали на Ісуса, згадав слова, які він сказав йому на вечері… Згадав, прокинувся, пішов з двору і гірко-гірко заплакав. В Євангелії сказано: “І исшед он, плакася гірко”. Уявляю: тихий-тихий, темний-темний сад, і в тиші ледь чути глухі ридання… Студент зітхнув і задумався. Продовжуючи посміхатися, Василина раптом схлипнула, сльози, великі, щедрі, потекли в неї по щоках, і вона рукавом затулила обличчя від вогню, як би соромлячись своїх сліз, а Ликера, нерухомо дивлячись на студента, почервоніла, і вираз у неї стало важким, напруженим, як у людини, який стримує сильний біль.
Працівники поверталися з річки, і один з них верхи на коні був уже близько, і світло від багаття тремтів на ньому. Студент побажав вдовам добраніч і пішов далі. І знову настали сутінки і стали мерзнути руки. Дув жорстокий вітер, насправді поверталася зима, і не було схоже, що післязавтра великдень.
Тепер студент думав про Василині: якщо вона заплакала, то, значить, все, що відбувалося в ту страшну ніч з Петром має до неї якесь відношення…
Він озирнувся. Самотній вогонь спокійно блимав у пітьмі, і біля нього вже не було видно людей. Студент знову подумав, що якщо Василина заплакала, а її дочка зніяковіла, то, очевидно, те, про що він тільки що розповідав, що відбувалося дев’ятнадцять століть тому, має відношення до цього – до обох жінок і, ймовірно, до цієї пустельної селі, до нього самого, до всіх людей. Якщо стара заплакала, то не тому, що він вміє зворушливо розповідати, а тому, що Петро їй близький, і тому, що вона всім своїм єством зацікавлена в тому, що відбувалося в душі Петра.
І радість раптом захвилювалася в його душі, і він навіть зупинився на хвилину, щоб перевести дух. “Минуле, – думав він, – пов’язане з цим непрерывною ланцюгом подій, вытекавших одне з іншого”. І йому здавалося, що він тільки що бачив обидва кінці цього ланцюга: доторкнувся до одного кінця, як здригнувся іншого.
А коли він переправлявся на поромі через річку і потім, піднімаючись на гору, дивився на своє рідне село і на захід, де вузькою смугою світилася холодна багряна зоря, то думав про те, що правда і краса, направляли людське життя там, у саду й у дворі первосвященика, тривали безперервно до цього дня і, мабуть, завжди становили головне в людському житті і взагалі на землі; і відчуття молодості, здоров’я, сили, – йому було лише двадцять два роки, – і невимовно солодке очікування щастя, невідомого, таємничого щастя, оволодівали їм мало-помалу, і життя здавалося йому чудовою, чудовою і повної високого сенсу.
Сюжет
Одного разу холодним весняним днем дьяковский син – Іван Великопольський повертався додому “з тяги”. Поступова зміна погоди, яка застала його в дорозі, відбивалося на настрої студента. Звуки, які виходять від птахів, були підтвердженням, що в лісі є хтось живий. Це радувало молодої людини. Але незабаром настали сутінки, а разом з ними почуття страху, ознобу і самотності.
Умиротворення Івана змінилося занепокоєнням. В його голові спливли спогади з недавнього минулого. Це було голодне час, час злиднів і хвороб, про що говорила обстановка в будинку його батьків.
Марно розігріваючи замерзлі пальці, його мучило почуття неприязні до всього цього. Він був упевнений, що вдома його чекає та ж картина, від якої він пішов – це наводило на нього смуток.
Але в цей же час, молодий чоловік розумів, що поряд з його проблемами існували й існують подібні питання у багатьох людей. Його не полишало відчуття, що в житті все повторюється рік за роком. Що ці питання співзвучні і з минулим, і пов’язані з майбутнім. Тобто вони тягнуться з далекого минулого.
Його роздуми були перервані зустріччю з двома жінками – Василиною та її дочкою Ликерою, які перебували на городі. Студенту стало приємно опинитися в таку холодну погоду, нагадує зиму, поряд з їх вогнем.
Несподівано йому спало на думку, що ця ситуація нагадувала один з біблійних сюжетів, коли так само як і він сам, апостол Петро грівся біля багаття. Іван озвучив свої думки, тоді разом з Василиною вони згадали зраду Ісуса Іудою.
Іван Великопольський з подивом зауважує збентеження Ликери, а сльози Василини йому здаються щирими. Спогад євангельської історії зречення Петра від Христа залишає глибокий слід у душі кожного з присутніх. Студент замислюється про те, що у всьому є глибинний сенс. Щоб його пізнати, потрібно уважно ставитися до оточуючих, у яких є своя доля, своя таємниця. А пам’ять про давні сюжетах підкреслює, що навіть через століття люди бережуть те, що є справжнім мистецтвом, прикладом для наслідування. Кожен може черпати для себе багато корисного з Біблії, так як люди завжди залишаються однаковими у всі часи. Від подібних роздумів Іван став умиротвореним, відчув, як усередині нього розливалося відчуття щастя.
Розповідь А. П. Чехова “Студент” вчить вміти знаходити зв’язок часів, щоб правильно аналізувати вчинки людей, бачити навколо тільки хороше, цінувати кожен момент свого життя.
