Процес поділу Британської Індії, колишньої колонії Великобританії, почався в серпні 1947 року. Він привів до затяжної конфронтації і кривавих сутичок, в яких, тільки за офіційними даними, загинуло не менше мільйона чоловік, і ще 18 мільйонів були змушені шукати притулку у сусідніх країнах. Однією з основних причин розбрату стали домагання Індії і Пакистану на область, розташовану на північному заході півострова Індостан і іменовану Кашміром. Її роль у розігралася трагедії була настільки велика, що всі подальші події отримали назву Кашмірського конфлікту.
Зіткнення на релігійному ґрунті
Початком конфлікту стали зіткнення на релігійному грунті між жителями князівства Джамму і Кашмір, заснованого за сто років до описуваних подій в північно-західній частині Індії. Їх причина полягала в тому, що більшу частину населення, приблизно 80 %, становили мусульмани, тоді як у владі перебував індуїст – ставленик британських властей махараджа Харі Сінгх. Це і перш викликало загальне невдоволення, однак встановлений у країні жорсткий політичний режим не дозволяв йому вилитися у відкриті сутички.
Влітку 1947 року, у зв’язку з почався розділом Британської колонії, контроль влади ослаб, і в декількох районах князівства місцеві жителі, скориставшись цим, підняли повстання проти ненависного їм махараджі. Дещо пізніше з території Пакистану їм на допомогу прибули одновірці – ополченці з племен юсуфзаев, масудов, афридиев, а також мусульмани, які проживали на південному сході і південному заході Афганістану.
Характерно, що почалася в Кашмірі війна носила суто релігійний характер, і ні одна з противоборствовавших сторін на ранньому етапі не висувала політичних вимог. Тим не менш вже в кінці жовтня того ж року повстанці захопили більшу частину території князівства і, проголосивши створення незалежного адміністративного утворення Азад Кашмір (Вільний Кашмір), спробували приєднати його до Пакистану.
Під влади кривавого хаосу
У відповідь на це Харі Сінгх звернувся до уряду Індії з проханням про військову підтримку і включення підконтрольній йому території до складу своєї держави. З цього моменту релігійні заворушення переросли у збройний конфлікт Індії і Пакистану через Кашмір. Так мирне доти князівство перетворилося в посудину, з якого вирвався назовні злісний демон війни, донині пожинающий свої криваві плоди.
Індійське керівництво не змусило себе довго вмовляти і негайно вислав на допомогу махараджі солідний контингент військ, зупинили біля столиці Кашміру – міста Срінагара – подальше просування повстанців, підтримуваних частинами регулярної пакистанської армії.
У сформованій обстановці Англія зробила спробу врегулювати конфлікт, оскільки, юридично проголосивши незалежність території князівства, фактично намагалася контролювати всі сторони його життя. З ініціативи британського уряду в кінці жовтня 1947 року почалися переговори між представниками Індії і Пакистану, тривали до кінця грудня і не принесли реальних плодів. Збройні сутички тривали і в ряді місць прийняли ще більш запеклий характер. У той же час країну захлеснула хвиля мародерства, грабежів та насильства, від яких страждали всі верстви суспільства.
Спалахнула в районі Джамму і Кашмір конфлікт незабаром прийняв настільки широкі масштаби, що дав поштовх небаченим до того часу міграційним процесам. За наявними даними, лише за перші півроку з початку воєнних дій близько 7 млн мусульман, залишивши Індію, перейшли на територію Пакистану, тоді як їм назустріч рухався майже п’ятимільйонний потік індусів. Крім того, жертвами зіткнень з обох сторін стали не менше 500 тис. чоловік.
Миротворчі ініціативи ООН
Бої прийняли затяжний характер, тривали протягом усього наступного року і ввійшли в історію під назвою Першої індо-пакистанської війни. Кінець їй було покладено лише завдяки ініціативі ООН, взяла з 1 січня 1949 року під свій контроль всю територію військових дій. Через півроку зусиллями дипломатів була встановлена демаркаційна лінія (лінія припинення вогню), яка розділила бунтівний Кашмір на дві частини, одна з яких була віддана під контроль Індії, а інша – Пакистану. Кожна зі сторін отримала територію площею майже 77,5 тис. км2. Для контролю за виконанням прийнятих рішень в обох регіонах були створені Місії військових спостерігачів.
В цей же період на засіданнях ООН двічі приймала резолюції про негайне виведення військ і проведення плебісциту – акта вільного волевиявлення громадян на основі загального таємного голосування. Після цього представники Індії і Пакистану повинні були сісти за стіл переговорів і спільними зусиллями виробити угоду про Кашмирском конфлікті.
Однак розумна і надзвичайно гуманна ініціатива представників світової спільноти не отримала належного відгуку. Ніхто з учасників зіткнень не побажав виводити свої війська під тим приводом, що майже половина спірної території окупована протилежною стороною. У результаті переговори так і не почалися, що значною мірою погіршило ситуацію в регіоні, населення якого безмірно страждало від політичного хаосу, занепаду економіки і розгулу злочинності.
Підсумок Першої індо-пакистанської війни
Озираючись на події минулих років, історики відзначають вплив Холодної війни на конфлікт у Кашмірі. Воно було зумовлене тим, що основні учасники ідеологічного протистояння, що почалося в 1946 році – СРСР і США, – підтримували різні протиборчі сторони. Так, відомо, що Сталін неодноразово називав Азад Кашмір територією, незаконно відторгнути у Індії. Американці ж утримувалися від конкретних заяв, але на ділі підтримували Пакистан, потай надаючи йому військову і фінансову допомогу, що змушувало уряд Радянського Союзу до прийняття відповідних заходів.
На даному етапі протистояння гостроту конфлікту в Кашмірі вдалося погасити лише в 1956 році, після прийняття урядом Індії закону про новий адміністративно-територіальний поділ країни. Згідно з цим документом, що перебувала в її межах частину спірної території отримала статус штату Джамма і Кашмір з літньою столицею в місті Срінагаре і зимового – в Джамму.
Інші ж землі відійшли Пакистану, ставши одним із його адміністративних одиниць зі столицею в місті Гилгите. Вони контролювалися спеціально створеним Агентством північних територій. Раніше встановлена демаркаційна лінія з 1956 року фактично стала державним кордоном, що розділяє Індію і Пакистан. Що ж стосується Кашміру, що зіграв у свій час роль яблука розбрату між двома державами, то він не був скасований, а, згідно з підписаним договором, став державою, асоційованим з Пакистаном.
Такий вельми своєрідний статус передбачає конфедерацію (політичний, економічний і військовий союз) між двома нерівноправними державами, при якому основна частина владних повноважень делегується більшого з них (в даному випадку – Пакистану), тоді як за меншою зберігається формальний суверенітет і незалежність. Неважко здогадатися, що в результаті подібний статус перетворив Азад Кашмір в покірного слугу свого сильнішого суверена.
Для Пакистану володіння цим невеликим адміністративним утворенням, спонукав вельми невеликою територією, мало незаперечні вигоди, оскільки давало можливість закрити Індії прямий вихід до Афганістану і відрізати її від Центральноазіатського регіону. Крім того, Пакистан отримував спільний кордон зі своїм найближчим союзником тих років – Китаєм, що було для нього вкрай важливо.
Відновлення воєнних дій
При такому розкладі сил Кашмірський конфлікт набув свою наступну стадію, що отримала назву Другої індо-пакистанської війни. Вона також спричинило за собою численні жертви. На цьому черговому етапі збройного протистояння двох держав причиною Кашмірського конфлікту став прикордонний розбрат, що стався влітку 1965 року на території віддаленого і пустельного району, відомого як Великий Качский Ранн. Хто став ініціатором і що стало причиною зіткнення – досі не з’ясовано, але відомо, що в перші ж дні до вогнища напруги були стягнуті з обох сторін значні сили, і лише втручання британських дипломатів не дозволило конфлікту розгорітися на повну силу.
Тим не менш командування пакистанської армії не залишало плани захоплення всієї належала Індії території штату Джамму і Кашмір. З цією метою була розроблена секретна операція під кодовою назвою «Гібралтар». Вона включала в себе підготовку диверсійних груп і засилання їх в індійський Кашмір з метою організації там повстання і створення умов для ведення партизанської війни.
Однак, незважаючи на всі обережності, цей секретний план став відомий індійській владі. У кінці серпня 1965 року послані ними частини несподівано вдерлися на пакистанську територію і, знищивши кілька таборів, де навчалися майбутні диверсанти, підступили до її столиці – міста Музаффарабаду.
Їх противники також не залишилися в боргу і направили танкову колону в бік великого індійського міста – Армитсара. З цього моменту локальний прикордонний конфлікт переріс у повномасштабну війну, основна роль в якій була відведена військово-повітряним силам. Протягом всього наступного місяця авіація обох сторін завдавала потужні бомбові удари по позиціях супротивника.
Війна не принесла нікому перемоги
Кінець чергового етапу ескалації конфлікту в Кашмірі був покладений активними діями з боку ООН. На її засіданні, яке відбулося 22 вересня 1965 року, була прийнята резолюція, що закликає обидві сторони негайно припинити кровопролиття, і лише через добу всі військові дії були зупинені.
У січні наступного року в Ташкенті за ініціативою уряду Радянського Союзу відбулася зустріч дипломатичних представників двох ворогуючих держав, на якій була прийнята спільна декларація, яка підводила риску під черговим етапом Кашмірського конфлікту. Заключний документ зустрічі, що увійшов в історію як «Ташкентська декларація», скріпили своїми підписами голови урядів Індії і Пакистану – Лал Бахадур Шастрі (фото наведено вище) і Айюб Хан.
Ця друга за рахунком індо-пакистанська війна завершилася, так і не принісши відчутних результатів жодній зі сторін. Проте в кожної з них державна пропаганда намагалася створити у громадян ілюзію досягнутих успіхів. Досить сказати, що в Пакистані до цього часу день закінчення тієї війни – 23 вересня – відзначається як свято перемоги над загарбниками. Приблизно так само, але вже на свою користь трактують підсумки Кашмірського конфлікту 1965 року в Індії.
На тлі цих вельми суперечливих тверджень не підлягає сумніву лише той факт, що даний збройний конфлікт практично не мав відношення до Холодної війни. З усією очевидністю встановлено, що і Радянський Союз, і Америка дотримувалися нейтралітету, а країни НАТО встановили жорстке ембарго на постачання ворогуючим державам озброєння. Цим спалахнула в 1965 році на території Кашміру конфлікт разюче відрізняється від усіх інших збройних протистоянь епохи Холодної війни.
Початок нового періоду конфронтацій
Незважаючи на угоду про Кашмирском конфлікті, підписану в 1966 році учасниками Ташкентської зустрічі, політичне протистояння між Індією і Пакистаном не слабшало і через п’ять років призвело до початку нової, вже третьої за рахунком війни, прийняла найбільш широкий розмах і потягнула за собою численні жертви. На відміну від конфлікту 1965 року і більш ранніх збройних зіткнень, вона закінчилася поразкою Пакистану і відторгненням у нього великих східних територій, на яких було проголошено створення незалежної держави Бангладеш.
Приводом для початку чергового етапу кровопролиття стала громадянська війна, що охопила в 1971 році південні райони Пакистану, що межують зі штатом Джамму і Кашмір (Індія). Справа в тому, що після розділу Британської Індії 1947 року Пакистан став складатися з двох частин, відокремлених одна від одної великої (1600 км) територією Індії. Населення його південній частині протягом тривалого часу виступало за надання йому незалежності, поки, нарешті, в 1971 році не перейшло до відкритих військових дій.
У сформованій обстановці Індія надала військову допомогу заколотникам, оскільки була зацікавлена в їх перемозі. У відповідь на це пакистанський уряд спробувало захопити ряд прикордонних міст Індії. Кашмір також опинився в зоні боїв, що змусило багатьох його мешканців кидати напризволяще свої домівки та шукати порятунку у центральних районах країни.
Хід бойових дій Третьої індо-пакистанської війни
На початку грудня 1971 року пакистанська авіація спробувала завдати масованого удару по індійським авіабазі і, знищивши більшу частину літаків, повторити успіх, досягнутий ізраїльтянами в ході Шестиденної війни 1967 року. Однак розпочата ними операція не увінчалася успіхом, і незабаром вже ВПС супротивника громили їх бойові позиції.
Особливо важко довелося пакистанським частинам, дислокованим у південній частині країни, охопленої всенародним повстанням. Їх положення незабаром виявилося настільки безнадійним, що командування трьох перебували там дивізій вважало за краще заявити про капітуляцію. Їх рішення було єдино вірним, оскільки дозволило уникнути безглуздого кровопролиття в обстановці, коли військовослужбовці масово залишали свої підрозділи і переходили на бік повстанців.
Характерно, що Третя індо-пакистанська війна, багато в чому предопределившая підсумки Кашмірського конфлікту, супроводжувалася активними бойовими діями не тільки на суші, але і на морі. Відзначається, що успіх у них незмінно супроводжував індійській стороні. Так, в результаті грамотних і рішучих дій ВМС у перші дні війни ними було затоплено пакистанська підводний човен «Газі», а через місяць – тральщик «Мухафиз» і есмінець «Хайбер». У відповідь на це противник зумів лише нанести незначні пошкодження індійському фрегату «Хугри».
До середини грудня 1971 року перевага сил на боці Індії був до того очевидний, що уряд Пакистану заявило про свою капітуляцію. Результатом їх поразки стало проголошення незалежної держави Бангладеш. До теперішнього часу щорічно 16 грудня його народом відзначається національне свято – День перемоги.
Успіх радянської супутникової розвідки
Цей останній етап Кашмірського конфлікту відбувався в обстановці загострення Холодної війни і ескалації гонки озброєнь, в яку були втягнуті провідні світові держави. Знайшла вона своє відображення і в протистоянні між Радянським Союзом і США. Воно виражалося головним чином у тому, що, уникаючи безпосередньої участі в наземних операціях, обидві наддержави активізували діяльність своїх розвідок і з їх допомогою намагалися перешкодити один одному вплинути на результат Третьої індо-пакистанської війни.
Яскравим прикладом тому можуть слугувати події, що розгорнулися в останніх числах листопада 1971 року і пов’язані з черговою спробою захоплення Пакистаном Кашміру. Тоді кілька кораблів 7-го американського флоту наблизилися до берегів Індії з метою підтримки своїх пакистанських союзників вогнем артилерії, крилатими ракетами і діями палубної авіації.
Їх втручання могло б вплинути на загальний розклад сил, але воно було вчасно припинено завдяки діям радянської супутникової розвідки, вскрывшей задуми американського командування і предавшей їх всенародної розголосу. Спеціально для контролю за обстановкою в акваторії Індійського океану був виведений на орбіту супутник «Космос-463», обладнаний новітньою по тим часам системою стеження.
Передбачаючи негативну реакцію з боку світової громадськості, американське керівництво було змушене скасувати заплановану операцію і надалі утримуватися від прямого втручання в конфлікт між Індією і Пакистаном. Кашмір, намічений ними в якості однієї з основних цілей артилерійсько-ракетного удару, зумів відбити наступ пакистанської армії і в подальшому використовувався в якості плацдарму для проведення відповідних дій. Там же були створені і навчальні табори. Відомо, що і надалі радянське командування з допомогою засобів супутникового стеження неодноразово припиняла різні американські військові ініціативи, пов’язані з конфліктом у Кашмірі (Індія).
Подальші збройні сутички
Кінець 80-х років минулого століття також був відмічений нарощуванням конфлікту в Кашмірі. Коротко його причини можна звести до загострення соціально-економічної кризи в цьому регіоні. На тлі вкрай низького рівня життя основної частини населення з’явилися і розгорнули активну діяльність всілякі екстремістські організації, які виступали під ісламськими гаслами і вимагали включення цього регіону до складу Пакистану.
Забезпечуються зброєю і підтримувані афганськими моджахедами, вони в грудні 1989 року перейшли від закликів до відкритих військових дій. Однак завдяки своєчасним і рішучих дій індійського уряду заколот був придушений, і відносний спокій в регіоні було відновлено.
У середині 80-х років між ворогуючими сторонами знову загострилося протистояння, на цей раз викликане взаємними претензіями на володіння високогірним льодовиком Сячэн, розташованим на кордоні штату Джамму і Кашмір (Індія). Фото цього спірного ділянки наведено у статті.
Причиною чергового збройного зіткнення стала невизначеність його юридичного статусу, отримав вкрай розпливчасте визначення при підписанні угоди 1949 року. Допущена юристами недбалість зіграла роль бомби уповільненої дії, розірвала в 1984 році і без того крихкий мир, що встановився в регіоні.
За свідченням очевидців, не проходило і дня без артилерійських обстрілів з однієї й іншої сторони, а також численних вилазок спеціально навчених гірничо-стрілецьких підрозділів. Щоб припинити разраставшееся кровопролиття, індійські власті були змушені ввести на територію штату численний військовий контингент, що включав у себе не менше 20 дивізій. Лише після цього загострення бойових дій почав спадати, і в 1986 році поступився місцем хоч і не тісного, але все ж світу.
Каргильская війна
І нарешті, остання і досить тривала спалах напруженості в цьому регіоні була відмічена навесні 1999 року, коли не менше тисячі озброєних бойовиків проникли на територію Індії. В даному випадку причиною Кашмірського конфлікту стало нагнітання екстремістських настроїв серед населення прикордонних районів Пакистану. Підігріті різного роду агітаторами, які пройшли підготовку в навчальних таборах Північного Афганістану, натовпу релігійних фанатиків зім’яли прикордонний індійський гарнізон і за підтримки регулярних армійських частин захопили ряд тактично важливих висот. Події цього періоду увійшли в історію як Каргильская війна, яка тривала аж до кінця 2001 року.
Її перший етап завершився швидкою перемогою індійців, зуміли своєчасно висунути проти пакистанських терористів значні військові сили. Вже через півтора місяці після початку зіткнень непрохані гості були витіснені за межі так званої лінії контролю – межі, встановленої рішенням ООН після подій 1971 року, про яких йшлося вище. Однак незабаром напруженість відновилася, причому на цей раз з вини Індії.
Роль іскри, що потрапила в бочку з порохом, зіграли дії двох екіпажів індійських ВПС, які без видимих причин вторглися в повітряний простір Пакистану і збили там патрульний літак, весь екіпаж якого складався з 18 чоловік, загинув. Цей інцидент поклав початок новим сутичкам як на лінії контролю, так і на суміжних з нею територіях.
У листопаді 2001 року Індія виступила з мирною ініціативою, оголосивши в однобічному порядку мораторій на ведення в Кашмірі бойових дій проти мусульман. У свою чергу і Пакистан заявив про припинення діяльності однієї з своїх найбільш активних терористичних організацій, іменованої «Хізб-уль-Муджахедин». Однак загальна радість виявилася передчасною. Дуже скоро конфронтація відновилася. З різним ступенем інтенсивності Кашмірський конфлікт триває до цього часу.
