ЖАРТ В ОДНІЙ ДІЇ
ДІЙОВІ ОСОБИ
Степан Степанович Чубуков, поміщик.
Наталія Степанівна, його дочка, 25-тн років.
Іван Васильович Ломов, сусід Чубукова, здоровий, дебелий, але дуже недовірлива поміщик.
Дія відбувається в садибі Чубукова.
Вітальня в будинку Чубукова.
I
Чубуков і Ломів (входить у фраку і білих рукавичках).
Чубуков (йдучи назустріч до нього). Голубонько, кого бачу! Іван Васильович! Дуже радий! (Тисне руку.) Ось саме сюрприз, матуся… Як ся маєте?
Ломов. Дякую вас. А ви як зволите поживати?
Чубуков. Живемо помаленьку, ангел мій, вашими молитвами та інше. Сідайте, уклінно прошу… Ось саме, недобре сусідів забувати, матуся моя. Голубонько, але що ж ви це так офіційно? У фраку, в рукавичках та інше. Хіба куди їдете, дорогоцінний мій?
Ломов. Ні, я тільки до вас, шановний Степан Степанович.
Чубуков. Так навіщо ж у фраку, принадність? Точно на Новий рік з візитом!
Ломов. Бачте, в чому справа. (Бере його під руку.) Я приїхав до вас, шановний Степан Степанович, щоб стурбувати вас одним проханням. Неодноразово я вже мав честь звертатися до вас за допомогою, і завжди ви, так сказати… але я, вибачте, хвилююся. Я вип’ю води, шановний Степан Степанович. (П’є воду.)
Чубуков (в сторону). Грошей приїхав просити! Не дам! (Йому.) В чому справа, красень?
Ломов. Бачте, Поважай Степанич… винен, Степан Уважаемыч… тобто, я страшенно хвилююся, як зволите бачити… Одним словом, ви один можете допомогти мені, хоча, звичайно, я нічим не заслужив… і не маю права розраховувати на вашу допомогу…
Чубуков. Ах, да не розмазуйте, мамочко! Говоріть відразу! Ну?
Ломов. Зараз… в Цю хвилину. Справа в тому, що я приїхав просити руки вашої дочки Наталії Степанівни.
Чубуков (радісно). Мамуся! Іван Васильович! Повторіть ще раз — я не розчув!
Ломов. Я маю честь просити…
Чубуков (перебиваючи). Голубонько моя… Я такий радий та інше… Ось саме і тому подібне. (Обнімає і цілує.) Давно бажав. Це було моїм всегдашним бажанням. (Пускає сльозу.) І завжди я любив вас, ангел мій, як рідного сина. Дай бог вам обом рада та любов і інше, а я вельми бажав… Що ж я стою, як бовдур? Сторопів від радості, зовсім оторопів! Ох, я від душі… Піду покличу Наташу тощо.
Ломов (розчулений). Шановний Степан Степанович, як ви вважаєте, чи можу я розраховувати на її згоду?
Чубуков. Такий, от саме, красень і… і раптом вона не погодиться! Закохана, мабуть, як кішка та інше… Зараз! (Іде.)
II
Ломов (один).
Ломов. Холодно… Я весь тремчу, як перед іспитом. Головне — треба зважитися. Якщо ж довго думати, коливатися, багато розмовляти так чекати ідеалу або справжньої любові, то так ніколи не одружишся… Брр!.. Холодно! Наталія Степанівна відмінна господиня, недурна, освіта… чого ж мені ще треба? Однак у мене вже починається від хвилювання шум у вухах. (П’є воду.) А не одружуватися мені не можна… По-перше, мені вже 35 років — вік, так сказати, критичний. По-друге, мені потрібна правильна, регулярна життя… У мене порок серця, постійні серцебиття, я запальний і завжди жахливо хвилююся… Зараз от у мене губи тремтять і на верхньому столітті живчик стрибає… Але найжахливіше у мене — це сон. Ледь тільки ляжу в ліжко і починаю засинати, як зненацька на лівому боці щось- смик! і б’є прямо в плече і в голову… Встаю як божевільний, походжу трошки і знову лягаю, але щойно починаю засинати, як у мене в боці знову — смик! І так разів двадцять…
III
Наталія Степанівна і Ломів.
Наталія Степанівна (входить). Ну от, їй-богу! Це ви, а тато каже: піди, там купець за товаром прийшов. Доброго Дня, Іване Васильовичу!
Ломов. Доброго дня, шановна Наталія Степанівна!
Наталія Степанівна. Вибачте, я у фартусі і негліже… Ми горошок чистимо для сушіння. Отчею ви у нас так довго не були? Сідайте…
Сідають.
Хочете снідати?
Ломов. Ні, дякую, я вже їв.
Наталія Степанівна. Паліть… Ось сірники… Погода чудова, а вчора такий дощ був, що робочі весь день нічого не робили. Ви скільки кіп накосили? Я, уявіть, сжадничала і скосила весь луг, а тепер сама не рада, боюся, як би моє сіно не згнило. Краще було б почекати. Але що це? Ви, здається, у фраку! Оце новина! На бал їдете? Між іншим, ви погарнішали… Справді, навіщо ви таким франтом?
Ломов (хвилюючись). Бачите, шановна Наталія Степанівна… Справа в тому, що я наважився просити вас вислухати мене… Звичайно, ви здивуєтеся і навіть розсердитеся, але я… (убік). Жахливо холодно!
Наталія Степанівна. В чому справа?
Пауза.
Ну?
Ломов. Я постараюся бути коротким. Вам, шановна Наталія Степанівна, відомо, що я давно вже, з самого дитинства, маю честь знати вашу родину. Моя покійна тітка і її чоловік, від яких я, як ви бажаєте знати, отримав у спадок землю, завжди ставилися з глибокою повагою до вашого батечка і до покійної матінки. Рід Залізних і рід Чубуковых завжди знаходилися в найбільш дружніх і, можна навіть сказати, родинних відносинах. До того ж, як ви бажаєте знати, моя земля тісно стикається з вашою. Якщо ви бажаєте пригадати, мої Волові Лужки межують з вашим березняком.
Наталія Степанівна. Винна, я вас переб’ю. Ви говорите «мої Волові Лужки»… Та хіба вони ваші?
Ломов. Мої-з…
Наталія Степанівна. Ну, ось ще! Волові Лужки наші, а не ваші!
Ломов. Ні, мої, шановна Наталія Степанівна.
Наталія Степанівна. Це для мене новина. Звідки ж вони ваші?
Ломов. Як звідки? Я кажу про ті Волові Лужки, що входять клином між вашим березняком і Горілим болотом.
Наталія Степанівна. Ну, так, так… Вони наші…
Ломов. Ні, ви помиляєтесь, шановна Наталія Степанівна, — вони мої.
Наталія Степанівна. Схаменіться, Іван Васильович! Давно вони стали вашими?
Ломов. Як давно? Наскільки я себе пам’ятаю, вони завжди були нашими.
Наталія Степанівна. Ну, це, покладемо, вибачте!
Ломов. З паперів це видно, шановна Наталія Степанівна. Волові Лужки були спірними, це правда; але тепер всім відомо, що вони мої. І сперечатися тут нема. Зволите бачити, бабуся моєї тітоньки віддала ці Лужки в безстрокове і безоплатне користування селянам дідуся вашого панотця за те, що вони палили для неї цегла. Селяни дідуся вашого панотця користувалися безоплатно Лужками років сорок і звикли вважати їх своїми, потім же, коли вийшло положення…
Наталія Степанівна. І зовсім не так, як ви розповідаєте! І мій дід, і прадід вважали, що їхня земля доходила до Горілого болота — значить, Волові Лужки були наші. Що ж тут сперечатися? — не розумію. Навіть прикро!
Ломов. Я вам папери покажу, Наталія Степанівна!
Наталія Степанівна. Ні, ви просто жартуєте або дражніть мене… який Сюрприз! Володіємо землею мало не триста років, і раптом нам заявляють, що земля не наша! Іван Васильович, вибачте, але я навіть вухам своїм не вірю… Мені не дороги ці Лужки. Там всього п’ять десятин, і коштують вони якихось триста рублів, але мене обурює несправедливість. Кажіть що завгодно, але кривди я терпіти не можу.
Ломов. Вислухайте мене, благаю вас! Селяни дідуся вашого панотця, як я вже мав честь вам сказати, палили для бабусі моєї тітоньки цегла. Тетушкина бабуся, бажаючи зробити їм приємне…
Наталія Степанівна. Дідусь, бабуся, тітка… нічого я тут не розумію! Лужки наші, от і все.
Ломов. Мої-з!
Наталія Степанівна. Наші! Хоч ви два дні доводьте, хоч надіньте п’ятнадцять фраків, а вони наші, наші, наші!.. Вашого я не хочу і свого втрачати не бажаю… Як вам завгодно!
Ломов. Мені, Наталія Степанівна, Лужков не треба, але я з принципу. Якщо завгодно, то, прошу, я вам подарую їх.
Наталія Степанівна. Я сама можу подарувати вам їх, вони мої!.. Все це, щонайменше, дивно, Іван Васильович! Досі ми вас вважали хорошим сусідом, другом, в минулому році давали вам свою молотарку, і через це нам довелося домолачивать свій хліб у листопаді, а ви робите з нами, як з циганами. Даруйте мені мою землю. Вибачте, це не по-сусідськи! По-моєму, це навіть зухвалість, якщо хочете…
Ломов. По-вашому виходить, значить, що я узурпатор? Добродійко, я ніколи чужих земель не захоплював і звинувачувати мене в цьому нікому не дозволю… (Швидко йде до графину і п’є воду.) Волові Лужки мої!
Наталія Степанівна. Неправда, наші!
Ломов. Мої!
Наталія Степанівна. Неправда! Я вам доведу! Сьогодні ж пошлю своїх косарів на ці Лужки!
Ломов. Що?
Наталія Степанівна. Сьогодні ж там будуть мої косарі!
Ломов. А їх в шию!
Наталія Степанівна. Не смієте!
Ломов (хапається за серце). Волові Лужки мої! Розумієте? Мої!
Наталія Степанівна. Не кричіть, будь ласка! Можете кричати і хрипіти від злоби у себе вдома, а тут прошу тримати себе в межах!
Ломов. Якби, добродійко, не це страшне, болісне серцебиття, якщо б жили не стукали у скронях, то я поговорив би з вами інакше! (Кричить.) Волові Лужки мої!
Наталія Степанівна. Наші!
Ломов. Мої!
Наталія Степанівна. Наші!
Ломов. Мої!
IV
Ті ж і Чубуків.
Чубуков (входячи). Що таке? Про що кричите?
Наталія Степанівна. Тато, поясни, будь ласка, цьому панові, кому належать Волові Лужки: нам чи йому?
Чубуков (йому). Ципочка, Лужки наші!
Ломов. Так помилуйте, Степан Степанович, звідки вони ваші? Будьте хоч ви розважливим людиною! Бабуся моєї тітоньки віддала Лужки у тимчасове безоплатне користування селянам вашого дідуся. Селяни користувалися землею сорок років і звикли до неї, як до своєї, коли ж вийшло Положення…
Чубуков. Дозвольте, дорогоцінний… Ви забуваєте, що саме селяни не платили вашої бабусі і тому подібне, тому що Лужки тоді були спірними і інше… А тепер кожна собака знає, от саме, що вони наші. Ви, значить, плану не бачили!
Ломов. А я вам доведу, що вони мої!
Чубуков. Не доведете, улюбленець мій.
Ломов. Ні, доведу!
Чубуков. Мамо, навіщо ж кричати так? Криком, от саме, нічого не доведете. Я вашого не бажаю і свого не має наміру упускати. З якого дива? Якщо вже на те пішло, милаша моя, якщо ви маєте намір оскаржувати Лужки і інше, то я швидше подарую їх мужикам, ніж вам. Так-то!
Ломов. Не розумію! Яке ж ви маєте право дарувати чужу власність?
Чубуков. Дозвольте вже мені знати, маю я право чи ні. Ось саме, молода людина, я не звик, щоб зі мною розмовляли таким тоном та інше. Я, молодий чоловік, старше вас вдвічі і прошу вас говорити зі мною без ажитації тощо.
Ломов. Ні, ви просто мене за дурня вважаєте та смієтеся наді мною! Мою землю називаєте своєю та ще хочете, щоб я був холоднокровний і говорив з вами по-людськи! Так хороші сусіди не надходять, Степан Степанович! Ви не сусід, а узурпатор!
Чубуков. Що? Що ви сказали?
Наталія Степанівна. Тату, зараз же пішли на Лужки косарів!
Чубуков (Ломову). Що ви сказали, шановний добродію?
Наталія Степанівна. Волові Лужки наші, і я не поступлюся, не поступлюся, не поступлюся!
Ломов. Це ми побачимо! Я вам судом доведу, що вони мої!
Чубуков. Судом? Можете подавати в суд, милостивий государ, тощо! Можете! Я вас знаю, ви тільки, от саме, і чекаєте випадку, щоб судитися та інше… Кляузная натура! Весь ваш рід був сутяжний! Весь!
Ломов. Прошу не ображати мого роду! В роду Залізних всі були чесні і не було жодного, який перебував під судом за розтрату, як ваш дядечко!
Чубуков. А у вашому Ломовском роду всі були божевільні!
Наталія Степанівна. Всі, всі, всі!
Чубуков. Дід ваш пив запоєм, а молодша тітонька, ось саме Настасія Михайлівна, бігла з архітектором та інше…
Ломов. А ваша мати була кривобокая. (Хапається за серце.) В боці смикнуло… В голову вдарило… Батечки!.. Води!
Чубуков. А ваш батько був картяр і ненажера!
Наталія Степанівна. А тітка — пліткарка, яких мало!
Ломов. Ліва нога оніміла… А ви інтриган… Ох, серце!.. І ні для кого не таємниця, що ви перед виборами… В очах іскри… Де мій капелюх?
Наталія Степанівна. Низько! Нечесно! Гидко!
Чубуков. А самі ви, от саме, єхидний, лукавий і каверзне людина! Так-с!
Ломов. Ось вона, капелюх… Серце… Куди йти? Де двері? Ох!.. Вмираю, здається… Нога волочиться… (Іде до дверей.)
Чубуков (йому вслід). І щоб ноги вашої більше не було у мене в хаті!
Наталія Степанівна. Подавайте в суд! Ми побачимо!
Ломов йде похитуючись.
V
Чубуков і Наталія Степанівна.
Чубуков. До біса! (Ходить в хвилюванні.)
Наталія Степанівна. Який негідник? Ось і вір після цього добрим сусідам!
Чубуков. Мерзотник! Опудало горохове!
Наталія Степанівна. Урод такий! Присвоїв собі чужу землю, та ще сміє сваритися.
Чубуков. І ця потвора, ця, от саме, куряча сліпота ще насмілюється робити пропозицію та інше! А? Пропозиція!
Наталія Степанівна. Яка пропозиція?
Чубуков. Як же! Приїжджав за тим, щоб зробити тобі пропозицію.
Наталія Степанівна. Пропозицію? Мені? Чому ж ти раніше мені цього не сказав?
Чубуков. І у фрак тому вбрався! Сосиска отака! Сморчок!
Наталія Степанівна. Мені? Пропозицію? Ах! (Падає в крісло і стогне.) Повернути його! Повернути! Ах! Повернути!
Чубуков. Кого повернути?
Наталія Степанівна. Швидше, швидше! Погано! Повернути! (Істерика.)
Чубуков. Що таке? Що тобі? (Хапає себе за голову.) Нещасний я чоловік! Застрелюся! Повішуся! Замучили!
Наталія Степанівна. Вмираю! Повернути!
Чубуков. Тьху! Зараз. Не ридай! (Тікає.)
Наталія Степанівна (одна, стогне). Що ми наробили! Повернути! Повернути!
Чубуков (вбігає). Зараз прийде і інше, чорт його візьми! Уф! Кажи сама з ним, а я, от саме, не бажаю…
Наталія Степанівна (стогне). Повернути!
Чубуков (кричить). Йде він, тобі кажуть. О, що за комісія, творець, бути дорослої доньки батьком! Зарежусь! Обов’язково зарежусь! Вилаяли людини, осрамили, вигнали, а все це ти… ти!
Наталія Степанівна. Ні, ти!
Чубуков. Я ж винен, ось саме!
У дверях показується Ломів.
Ну, розмовляй сама з ним! (Іде.)
VI
Наталія Степанівна і Ломів.
Ломов (входить, знеможений). Страшне серцебиття… Нога оніміла… в боці смикає…
Наталія Степанівна. Вибачте, ми погарячкували, Іван Васильович… Я тепер пригадую: Волові Лужки насправді ваші.
Ломов. Страшно серце б’ється… Мої Лужки… На обох очах живчики стрибають…
Наталія Степанівна. Ваші, ваші Лужки… Сідайте…
Сідають.
Ми були неправі…
Ломов. Я з принципу… Мені не дорога земля, але доріг принцип…
Наталія Степанівна. Саме принцип… Давайте поговоримо про що-небудь іншому.
Ломов. Тим більше, що у мене є докази. Бабуся моєї тітоньки віддала селянам дідуся вашого панотця…
Наталія Степанівна. Буде, буде про це… (убік). Не знаю, з чого почати… (Йому.) Скоро збираєтеся на полювання?
Ломов. За тетеревам, шановна Наталія Степанівна, думаю після жнитва почати. Ах, ви чули? Уявіть, яке в мене горе! Мій Вгадай, якого ви бажаєте знати, зашкутильгав.
Наталія Степанівна. Яка жалість! Чому ж?
Ломов. Не знаю… Повинно бути, вивихнув або інші собаки покусали… (Зітхає.) Найкраща собака, не кажучи вже про гроші! Адже я за нього Миронову 125 карбованців заплатив.
Наталія Степанівна. Переплатили, Іван Васильович!
Ломов. А по-моєму, це дуже дешево. Собака чудова.
Наталія Степанівна. Тато дав за свого Откатая 85 рублів, а адже Відкатавши куди краще вашого Угадая!
Ломов. Відкатавши краще Угадая? Що ви! (Сміється.) Відкатавши краще Угадая!
Наталія Степанівна. Звичайно, краще! Відкатавши, правда, молодий, ще не опсовел, але за ладів і за розвязи краще його немає навіть у Волчанецкого.
Ломов. Дозвольте, Наталія Степанівна, але ж ви забуваєте, що він подуздоват, а подуздоватая собака завжди непоимиста!
Наталія Степанівна. Подуздоват? У перший раз чую!
Ломов. Запевняю вас, нижня щелепа коротше верхній.
Наталія Степанівна. А ви міряли?
Ломов. Меріл. До угонки він годиться, звичайно, але якщо на-завладай, то навряд чи…
Наталія Степанівна. По-перше, наш Відкатавши породистий, густопсовый, він син Запрягаючи і Стамески, а у вашого муругопегого не доберешся до породи… Потім старий і потворний, як шкапа…
Ломов. Старий, та я за нього п’яти ваших Откатаев не візьму… Хіба можна? Вгадай — собака, а Відкатавши… навіть і сперечатися смішно… Таких, як ваш Відкатавши, у всякого выжлятника — хоч греблю гати. Четвертна — червона ціна.
Наталія Степанівна. У вас, Іване Васильовичу, сидить сьогодні якийсь біс протиріччя. То вигадали, що Лужки ваші, то Вгадай краще Откатая. Не люблю я, коли людина говорить не те, що думає. Адже ви чудово знаєте, що Відкатавши у сто разів краще вашого… цього дурного Угадая. Навіщо ж говорити навпаки?
Ломов. Я бачу, Наталія Степанівна, ви вважаєте мене за сліпого або за дурня. Та зрозумійте, що ваш Відкатавши подуздоват!
Наталія Степанівна. Неправда.
Ломов. Подуздоват!
Наталія Степанівна (кричить). Неправда!
Ломов. Що ж ви кричите, добродійко?
Наталія Степанівна. Навіщо ж ви говорите нісенітницю? Адже це обурливо! Вашого Угадая підстрелити пора, а ви порівнюєте його з Откатаем!
Ломов. Вибачте, я не можу продовжувати цієї суперечки. У мене серцебиття.
Наталія Степанівна. Я помітила: ті мисливці найбільше сперечаються, які менше за всіх розуміють.
Ломов. Пані, прошу вас, замовкніть… У мене лопається серце… (Кричить.) Замовкніть!
Наталія Степанівна. Не замовкну, поки ви не сознаетесь, що Відкатавши у сто разів краще вашого Угадая!
Ломов. У сто разів гірше! Щоб він здох, ваш Відкатавши! Віскі… очей… плече…
Наталія Степанівна. А вашому дурному Вгадаю немає потреби издыхать, бо він і без того вже дохлий!
Ломов (плаче). Замовкніть! У мене розрив серця!!
Наталія Степанівна. Не замовкну!
VII
Ті ж і Чубуків.
Чубуков (входить). Що ще?
Наталія Степанівна. Тато, скажи щиро, по чистій совісті: яка собака краще — наш Відкатавши або його Вгадай?
Ломов. Степан Степанович, благаю вас, скажіть ви тільки одне: подуздоват ваш Відкатавши чи ні? Так чи ні?
Чубуков. А хоч би й так? Велика важливість! Та зате у всьому повіті краще собаки немає і інше.
Ломов. Але ж мій Вгадай краще? По совісті!
Чубуков. Ви не хвилюйтеся, дорогоцінний… Дозвольте… Ваш Вгадай, от саме, має свої хороші якості… Він чистопсовый, на твердих ногах, крутобедрый тощо. Але у цієї собаки, якщо хочете знати, красень мій, два суттєвих недоліки: стара і з коротким щипцом.
Ломов. Вибачте, у мене серцебиття… Візьмемо факти… Прошу пригадати, в Маруськиных зеленях мій Вгадай йшов з графським Размахаем вухо у вухо, а ваш Відкатавши відстав на цілу версту.
Чубуков. Відстав, бо графський доезжачий вдарив його арапником.
Ломов. За справу. Всі собаки за лисицею біжать, а Відкатавши барана тріпати став!
Чубуков. Неправда-с!.. Голубонько, я запальний і, от саме, прошу вас, припинимо цей спір. Вдарив тому, що всім завидно на чужу собаку дивитися… Так-с! Ненависники все! І ви, пане, не без гріха! Трохи, ось саме, помітите, що чия собака краще вашого Угадая, зараз же починаєте того, цього… самого… і тому подібне… Адже я все пам’ятаю!
Ломов. І я пам’ятаю!
Чубуков (дражнить). І я пам’ятаю… А що ви пам’ятаєте?
Ломов. Серцебиття… Нога оніміла… Не можу.
Наталія Степанівна (дражнить). Серцебиття… Який ви мисливець? Вам в кухні на печі лежати та тарганів тиснути, а не лисиць труїти! Серцебиття…
Чубуков. Справді, який ви мисливець? З вашими, от саме, серцебиття сидіти вдома, а не на сідлі бовтатися. Ласкаво б полювали, а то ж їздите тільки за тим, щоб сперечатися та інших собак заважати та інше. Я запальний, залишимо цю розмову. Ви зовсім, от саме, не мисливець!
Ломов. А ви хіба мисливець? Ви їздите тільки за тим, щоб до графу подмазываться та інтригувати… Серце!.. Ви інтриган!
Чубуков. Що? Я інтриган? (Кричить.) Замовкнути!
Ломов. Інтриган!
Чубуков. Хлопчисько! Щеня!
Ломов. Стара щур! Єзуїт!
Чубуков. Замовкни, а то я підстрелю тебе з поганого рушниці, як куріпку! Свистун!
Ломов. Всім відомо, що — ох, серце! — ваша покійна дружина вас била… Нога… віскі… іскри… Падаю, падаю!..
Чубуков. А ти у своїй ключниці під черевиком!
Ломов. Ось, ось, ось… луснуло серце! Плече відірвалося… Де моє плече?.. Вмираю! (Падає в крісло.) Доктора! (Непритомність.)
Чубуков. Хлопчисько! Молокосос! Свистун! Мені погано! (П’є воду.) Погано!
Наталія Степанівна. Якою ви мисливець? Ви і на коні сидіти не вмієте! (Батьку.) Тато! Що з ним? Тато! Погляньте, тато! (Вищить.) Іван Васильович! Він помер!
Чубуков. Мені погано!.. Подих перехопило!.. Повітрю!
Наталія Степанівна. Він помер! (Тріпає Ломова за рукав.) Іван Васильович! Іван Васильович! Що ми наробили? Він помер! (Падає в крісло.) Лікаря, Лікаря! (Істерика.)
Чубуков. Ох!.. Що таке? Що тобі?
Наталія Степанівна (стогне). Він помер!.. помер!
Чубуков. Хто помер? (Подивившись на Ломова.) Справді помер! Батюшки! Води! Доктора! (Підносить до рота Ломова склянку.) Випийте!.. Ні, не п’є… Значить, помер і тому подібне… Нещасний я чоловік! Чому я не пускаю собі кулю в лоб? Чому я ще досі не зарезался? Чого я чекаю? Дайте мені ніж! Дайте мені пістолет!
Ломов ворушиться.
Оживає, здається… Випийте води!.. Ось так…
Ломов. Іскри… туман… Де я?
Чубуков. Одружуєтеся ви мерщій і ну вас до дідька! Вона згодна! (З’єднує руки Ломова і дочки.) Вона згодна тощо. Благословляю вас і інше. Тільки залиште ви мене в спокої!
Ломов. А? Що? (Підводячись.) Кого?
Чубуков. Вона згодна! Ну? Поцелуйтесь і… і чорт з вами!
Наталія Степанівна (стогне). Він живий… так, Так, я згодна…
Чубуков. Цілуйтеся!
Ломов. А? кого? (Цілується з Наталією Степанівною.) Дуже приємно… Дозвольте, в чому справа? Ах, так, розумію… Серце… іскри… Я щасливий, Наталія Степанівна. (Цілує руку.) Нога оніміла…
Наталія Степанівна. Я… я теж щаслива…
Чубуков. Точно гора з плечей… Уф!
Наталія Степанівна. Але… все-таки, погодьтеся хоч тепер: Вгадай гірше Откатая.
Ломов. Краще!
Наталія Степанівна. Гірше!
Чубуков. Ну, починається сімейне щастя! Шампанського!
Ломов. Краще!
Наталія Степанівна. Гірше! Гірше! Гірше!
Чубуков (намагаючись перекричати). Шампанського! Шампанського!
Завіса
Сюжет п’єси Пропозицію
Одного разу в маєток до свого сусіда, поміщику Степанові Степановичу Чубукову, приїжджає Ломів Іван Васильович, тридцятип’ятирічний здоровий і зрілий чоловік. Його наміри прості і зрозумілі – він хоче зробити пропозицію дочки Чубукова, Наталії Степанівні. Його бажання продумано і вистраждане: він відчуває ніби, що не здоровий, скаржиться на критичний вік і, взагалі, справляє враження іпохондрика. Чубуков спочатку дуже люб’язний з Ломов, думає, що він з’явився для того, щоб зайняти у нього грошей, а він їх займати йому не збирається. Але як тільки він довідається про матримониальных наміри Ломова, його ставлення змінюється, і він поспішає запросити для зустрічі свою дочку.
Наталія Степанівна приходить в простому платті і фартуху, пояснюючи свій непрезентабельний вигляд домашніми справами, в яких вона бере участь. Вона спочатку навіть і не думає про те, що Ломів збирається зробити їй пропозицію, хоча батько попередив її, нехай і завуальовано, про наміри Ломова. Ломов починає говорити про себе, про свою родину, бажаючи підвести до головного, але раптом Наталія Степанівна перебиває його, починає з ним сперечатися про належність ділянки землі під назвою Волові Лужки їх сім’ї. Ломов стверджує, що це його земля.
Суперечка набуває катастрофічних масштабів, ніхто не бажає поступатися один одному, Ломів постійно стогне і скаржиться на здоров’я, Наталя не чує його скарги і продовжує затято відстоювати своє право на землю. Поява Чубукова тільки погіршує обстановку, ображений Ломів залишає будинок Чубуковых. Але тут Степан Степанович нагадує дочки про мету візиту Ломова, Наталя розуміє, що втратила шанс стати нареченою, і вимагає, щоб Ломова повернули. Його повернення виявляється можливим, хоча молодий поміщик і майбутній наречений погано себе почуває. Однак між молодими людьми знову розгорається суперечка про те, чия мисливська собака краще.
Спір так напружений, що Ломів навіть втрачає свідомість, і Наталка з батьком думають, що він помер. Чубукову теж погано. Але, коли всі більш або менш починають приходити в себе – Чубуков бере все в свої руки і оголошує свою дочку і Ломова нареченим і нареченою. Вони цілуються, але суперечка починається знову. Чубуков, намагаючись їх перекричати, просить всіх подати шампанського, так відзначаючи початок спільного життя молодих.
Як жарт визначає Чехів жанрову приналежність своєї маленької п’єси, але це серйозна жарт. Люди повинні вміти слухати один одного, навчитися розуміти один одного, тим більше, якщо вони збираються вибудовувати сімейні відносини. Землі, собаки, власні амбіції повинні відійти на другий план, коли мова йде про стосунки між близькими людьми.
